Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Потім я надів на плечі мішок і вийшов зі спорожнілих кімнат, які бачили стільки печалі, в спільні сіни, швидко подав господареві на прощання руку і спустився вниз по сходах. Але заледве я досяг передпокою, як цей злодій покликав мене по імені й крикнув: «Ось візьміть його теж із собою, це ваше», – і вниз по довгих дерев’яних сходах із гуркотом покотився череп, боляче вдаривши мене по п’ятах.

Я підняв його; в сутінках, що насунули, видно було нижню щелепу, що жалюгідно звисала, прикріплена дротом; здавалося, він жалібно просив мене не залишати його.

– Ну, ходімо, – сказав я, – ми повернемося додому разом! Це була надзвичайна подорож!

Насилу втиснув я череп у свій дорожній мішок, завдяки чому він роздувся і став безформним, начебто в ньому лежав коровай хліба або головка капусти.

Тепер мені ще залишалась одна справа, невелика, але не з легких. Після тієї дивної та несподіваної любовної пригоди з Хульдою минула вже одна субота, якою я не користався, і якраз настала друга. Вісті, які мені приніс земляк, що здійснював весільну подорож, а також мої сновидіння відбили в мене охоту до здійснення щасливих планів у дусі Тангейзера; одначе тепле почуття вдячності й неостигла ніжність не дозволяли мені піти без єдиного слова прощання чи пояснення. Я вирішив зізнатися цій чарівній і добропорядній дівчині в тому, що я не ремісник-підмайстер, а всього лише збіднілий художник, який не знає, що з нього вийде і який мусить поки що покинути цей край, і сподівався таким чином без великих зусиль втішити її у втраті нового коханого та розлучитися з нею по-доброму. Вже зібравшись у далеку дорогу, з мішком за плечима та палицею в руці, я попрямував на ту вулицю, де жила вона. Оскільки було ще рано, я зайшов до корчми, щоб востаннє повечеряти в цьому місті. Потім я при світлі ліхтарів знайшов потрібний будинок і сів на лавочку в тіні колодязя. Незабаром показалася моя дівчина в робочому платті, але вона йшла не сама; її проводжав стрункий молодий чоловік, на вигляд студент або художник, який у чомусь переконував її. Наближаючись до будинку, вони пішли повільніше, й тепер заговорила вона; я почув знайомий мені щирий мелодійний голос, який звучав дещо сумніше або м’якше, ніж того вечора.

– Кохання – серйозна справа, – сказала вона, – навіть якщо воно тільки жартома! Але на світі мало вірності й чесності. Ну, що ж, випробуємо наше знайомство, якщо ви хочете запросити мене завтра на танці; мені цікаво подивитись, як поводяться в таких випадках панове!

Новий поклонник відповів щось, але я не розчув його шепоту: потім я почув тихий поцілунок, і зі словом «добраніч!» дівчина зникла за дверима, зачинивши їх за собою; юнак повернувся і швидким кроком пішов своєю дорогою.

«Ну, от я і вільний!» – подумав я і підвівся з полегшеною совістю, але все ж із дуже дивним почуттям. Не оглядаючись більше і не затримуючись у місті ні на хвилину довше, я поспішив до воріт і через деякий час уже крокував темною дорогою в напрямку до моєї батьківщини.

Я був задоволений тією ясністю й визначеністю, якої тепер набула моя доля, і крокував без зайвої квапливості, але й ніде не зупиняючись, маючи перед собою лише одну-єдину мету: скоріше прийти додому, до матінки, однаково – багатим чи бідним. Так я йшов протягом довгих годин і не звернув уваги, що, дійшовши до перехрестя, непомітно відхилився на трохи вужчу бічну дорогу, потім іще раз повторив свою помилку і зрештою опинився на сільській. Але судячи з розташування зірок, я приблизно йшов у правильному напрямку і тому продовжував свій шлях, вважаючи, що без деяких відхилень від нього подорожньому не обійтись. Я йшов лісами, полями й луками, повз села, чиї неясні обриси або далекі вогники виднілися осторонь від проїжджої дороги. Було вже близько півночі, й глибока тиша панувала над землею, коли я проходив уздовж широких обгороджених полів; тим жвавіше здавалися простори неба із сузір’ями, що повільно здійснюють свій шлях, – невидимі зграї перелітних птахів шуміли та шаруділи крилами у високості. Ніколи ще я з такою виразністю не спостерігав нічних перельотів в осінньому небі.

Я ввійшов у лісову гущавину, і темрява стала непроникною. Нечутно пролетіла перед моїми очима сова, десь у темряві закричав пугач. Я вже зовсім промерз і втомився, коли у лісовій просіці натрапив на паруюче багаття вугляра, який спав тут же, в своїй землянці. Я підсів до тліючого вугілля, зігрівся й заснув, поки мене не розбудила, пролітаючи над лісом, зграя дзвінкоголосих сапсанів, чиї сріблясто-блакитні крила та білі грудки виблискували в ранніх променях зорі. Коли я протер очі, то побачив, що вугляр вилазить зі своєї землянки ногами вперед. Як подорожній, який щойно підійшов сюди, я привітався і запитав, що це за місцевість і чи не заблукав я. Єдине, що він міг мені порадити, це триматися більше західного напрямку.