Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я запустив руку в мішок і підкинув у повітря кілька пригорщей золотих монет, – їх негайно ж схопили сотні простягнутих рук і кинули далі, причому кожен попередньо розглянув золото, потер його об свої власні золоті монети, і від цього кількість золотих подвоїлася. Незабаром усі мої монети повернулися до мене в товаристві інших, їм подібних, і повисли на коні; пішов справжній золотий дощ, осідаючи злитками на всіх його чотирьох ногах, подібно до того як квітковий пилок осідає на лапках бджоли, утворюючи щось на зразок штанців, так що кінь мій не міг більше зрушити з місця. Але у нього виросли великі крила, врешті-решт він став схожим на велетенську бджолу і, знявшись, пролетів над головами народу, що зібрався. Тепер ми з ним обрушували вниз таку зливу золота, що за нами біг величезний натовп, який жадав збагачення. Старі й молоді, жінки й чоловіки спотикалися одне об одного, щоб підібрати золото. Злодії кидалися в цей натовп разом із стражниками, що конвоювали їх; хлопчаки, що служили розсильними у пекарнях, кидали в річку хліби й наповнювали свої кошики золотом; священики, які йшли до церкви, щоб виголосити проповідь, підтикали поли своєї ряси, як підтикує спідницю селянка, що збирає боби, і сипали туди золото; члени міського магістрату, йдучи з ратуші, підкрадались і сором’язливо пхали в кишеню монети, що відкотилися вбік; навіть із написаного на стіні судилища втекли мертві судді, що засідали за столом, – вони залишили підсудного і спустилися, щоб іти за мною; врешті зістрибнув зі стіни і злочинець, теж вимагаючи золота.

Абсолютно розбундючившись усвідомленням свого багатства, я зрештою вислизнув із колонади моста й гордо піднісся на золотім коні-бджолі в повітря, кружляючи над вежами собору, подібно до сокола, то спускаючись униз, то знову підіймаючись до неба, безмежно насолоджуючись при цьому радістю польоту й одночасно їздою верхи, як це буває лише в дитячих снах. Сотні білих рук тягнулися з башт до мого золота, очі та щічки розцвітали, подібно до незабудок і троянд у променях сонця.

– Тепер тільки вибирай, – сказав мені кінь, – тут дівчата на виданні з усієї країни! Найкраще – зразкова дружина!

Я дійсно самовдоволено і жадібно задивлявся на них і вже мав намір покласти край своїм блуканням і пережитим прикрощам пристойним весіллям, як раптом пролунав різкий голос:

– Невже не знайдеться нікого, хто б дістав із повітря цього розбещувача всієї країни?

– Я вже тут! – відповів товстий Вільгельм Телль; він сидів, сховавшись у гілках липи, прицілився з лука і пустив у мене стрілу. Подібно до стародавнього Ікара, я разом зі своїм золотим конем з тріском упав на церковний дах і в жалюгідному вигляді скотився звідти на бруківку, від чого я прокинувся, почуваючись розбитим, як коли б насправді звідкись упав. Голова у мене тріщала, як у спеку, поки я ледве згадував усе бачене уві сні. Цей перевернутий світ, де ночами блукав мій дозвільний мозок, придумуючи по десь прочитаних зразках доладні казки та книжкові алегорії, повні шкільних істин і сатиричних натяків, – усе це вже почало не на жарт турбувати мене, як передвістя важкої хвороби. Мене навіть почав мучити, подібно до примари, страх, що таким шляхом підлеглі мені органи можуть зрештою виставити мене, тобто мій розум, остаточно за двері й почати самостійне життя, де все піде догори дном.

Продовжуючи думати над цими речами, я зрозумів, яка для мене небезпека є в тому, щоб, супроти своєї природи і звичок, займатися зовсім бездуховною справою, прагнучи таким чином себе прогодувати, і все ж таки я не знав, як вийти зі становища.

З цими думками я знову заснув, і сни знову здолали мене; але з них зникла колишня моторошна алегоричність і залишився тільки ніяким законам не підпорядкований хаос.

Тепер я гнав свого ледве живого, нав’юченого важкими мішками коня вгору по гористій дорозі, до будинку моєї матінки; я добирався болісно довго, цілу вічність і нарешті досяг своєї мети. Тут кінь звалився з ніг і перетворився на найпрекрасніші та коштовні дивини і дрібнички, і багато ще таких же речей посипалося з мішків, – речей, які зазвичай привозять у подарунок із далеких мандрів. А я стояв у нестерпному збентеженні біля цієї гори коштовностей, нагромадженої просто посеред вулиці, й марно намагався знайти дзвінок або дверну ручку. Безпорадно та тривожно охороняючи свої скарби, я підвів очі на будинок і тільки тепер помітив, який він був дивний на вигляд. Він був схожий на старовинну, майстерного різьблення шафу з потемнілого горіхового дерева, з незліченними карнизами, фільонками, касетами і поличками, дуже тонкої роботи, відполіровану до дзеркального блиску. Це були, власне кажучи, вивернуті назовні нутрощі будинку. На карнизах і поличках стояли старовинні срібні жбани та кубки, вироби з порцеляни та мармурові статуетки. Кришталеві шибки виблискували таємничим блиском на темному тлі серед візерунчастих дверей кімнат і шаф, і в замках виднілися блискучі сталеві ключі. А над усім цим дивним фасадом розстилалося темно-синє небо, і північне сонце відбивалося в похмурій пишності горіхового дерева, у сріблі жбанів і кришталі вікон.