Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ну, ми ще про все поговоримо, – сказав мій земляк, розглядаючи мене уважніше, – але ви добряче-таки змінилися, чи не правда, жінко? Ти ж теж знала раніше пана Генріха?

– Мені здається, я згадую його, хоча я тоді була ще школяркою, – відповіла вона, але мені, можливо, тому, що тепер вона була дорослою жінкою, обличчя її здавалося абсолютно незнайомим. Тим часом я відчував, що погляд її ковзає по моєму непоказному костюму, який не був ні новим, ні добре вичищеним; уперше я відчув, наскільки принизливо бути погано вдягненим, і ще дужче зніяковів, коли мій земляк запропонував піднятися до мене. На щастя, смерть моєї сусідки послугувала мені приводом відхилити відвідини; я сказав, що в будинку в мене тепер дуже важка обстановка і що сам я щойно пішов із цієї ж причини.

– Так дозвольте запросити вас провести день з нами? Ми приїхали ще вчора; але я відразу зайнявся справами. Завтра, рано-вранці, ми їдемо далі, так що ви не втратите з нами багато часу, – ми не хотіли б заважати вашій роботі.

Добрий мій земляк і не підозрював, як боляче мене зачіпають його слова; я постарався запевнити його, що це не важливо і що я не відзначаюся такою вже надмірною ретельністю. Після цього ми разом вирушили на прогулянку, і, походивши з подорожуючим подружжям кілька годин містом, я провів їх у скромний готель, де вони зупинились, і пообідав з ними. Давно я не чув рідної говірки й не розмовляв про речі, близькі мені з дитинства; пляшка доброго рейнвейну поширювала свій аромат, і за її допомогою мені ще легше було забути сьогодення. Спокійно-доброзичлива поведінка молодого подружжя, без зайвих нав’язливих ніжностей, якими зазвичай відзначаються молодята, посилювала приємне відчуття затишку – воно зігрівало мене, мов швидкоплинний сонячний промінь, який прорвався крізь похмурі, темні хмари.

Коли мій земляк замовив другу пляшку та інші постояльці покинули обідній стіл, молода жінка пішла до себе в кімнату, сказавши, що хоче трохи відпочити. Залишившись удвох, ми ще більше розговорились, але раптом добрий сусід перебив сам себе і, підшукуючи найбільш доброзичливі вислови, почав так:

– Не приховуватиму від вас, пане Леє, що ваша мати дуже потребує вашої присутності, і я б радив вам повернутися додому якнайскоріше; ця самовіддана жінка намагається приховати своє глибоке горе і тугу за сином, але ми добре бачимо, як вона тане з кожним днем і ні про що інше не думає. Не знаю, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що ваші справи не настільки блискучі, та вважаю, що ви перебуваєте на тому щаблі, коли панам художникам доводиться пройти через багато труднощів, перш ніж вони досягнуть перемоги в життєвій боротьбі та здобудуть певного становища. Але всьому є межа! Вам слід зробити перерву в ваших заняттях і відвідати рідні місця, навіть якщо ви і повернетеся туди не переможцем. Буває так, що треба подивитися на речі з іншого боку, перш ніж заново взятися за них.

Він підняв склянку і поцокався зі мною за благо батьківщини і здоров’я моєї матінки, потім трохи подумав і сказав:

– Нескромні та дурні пліткарки нашого міста, а також і деякі чоловіки такого ж складу, піймавши якісь чутки, ніби ваша матінка послала вам деяку суму і тим значно скоротила власні кошти на прожиття, надумали різко засуджувати її за її спиною і навіть говорити їй в обличчя, що вона неправильно вчинила і не тільки зробила цим погану послугу своєму синові, а й збавила власні сили. Всякий, хто знає цю жінку, розуміє, що це не так, бо порожня балаканина до того залякала її, що вона майже ні з ким більше не зустрічається і живе в цілковитій самоті, забуваючи думати про себе.

Цілими днями вона сидить біля вікна і пряде, вона пряде рік за роком, ніби їй належить забезпечити посагом семеро дочок, і все це, як вона сама пояснює, для того, щоб за цей час що-небудь накопичити і щоб у сина та всієї його сім’ї було принаймні досить полотна на все життя. Здається, що всім цим полотном, яке вона щороку віддає ткати, пані Леє сподівається приманити ваше щастя, немов у розставлені сіті, щоб забезпечити вам велике, міцне господарство, – подібно до того як ученого чи письменника стосик білого паперу спонукає написати на ньому хороший твір або як художника натягнуте полотно приваблює написати на ньому картину.

При цьому порівнянні славного оратора я не міг втриматися від гіркої посмішки. Видно, йому здалося, що цим я підтверджую правильність його припущень, і він вів далі:

– Іноді вона, відпочиваючи, опускає голову на руки і дивиться, не відриваючись, поверх дахів, на далекі поля або на хмари; коли ж темніє, вона зупиняє прядку і сидить у сутінках, не запалюючи світла, а коли вікно висвітлює місяць або промінь світла падає з вулиці, то завжди, як не подивишся, видно її нерухому постать, і вона все так само сидить і дивиться вдалину.