Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Та й мені до сьомої години вже треба сидіти за роботою! – вигукнула Хульда, сміючись. – Через шиття прапорів я відклала свої звичайні замовлення, і тепер мені потрібно наздоганяти! Але додому мені все-таки ще не хочеться!

– Ну, ти можеш залишитися ненадовго, – сказала їй подруга, – наш добрий знайомий не відмовиться провести тебе додому. Правда ж, ви не відмовитесь її провести, пане паличних справ майстре?

Я охоче обіцяв узяти на себе цей обов’язок, після чого й остання закохана пара попрощалася з нами, а ми з Хульдою повернулися до покинутого столика. Тепер ми опинилися самі під сріблястими тополями; місяць стояв високо в небі й був помітний нам лише по сірому мерехтінню на верхніх гілках дерев; унизу було досить темно, річка в цьому місці теж уже не блищала, і ліхтар погас.

– Давайте трошки відпочинемо й тоді вирушимо, – сказала вона і, не роздумуючи, відкинулася на мою руку, коли я обійняв її. Я хотів було звільнити руку, щоб принести склянку пуншу або гарячого вина, але вона перешкодила мені й сама відновила колишнє положення.

– Не пийте! – мовила вона тихо. – Кохання – серйозна справа, і не хоче бути хмільним, навіть якщо воно тільки жартома!

– Хіба ви так уже багато знаєте про кохання? Ви ж ще зовсім дитина, мила дитина!

– Я? Мені рівно сімнадцять. Ось уже п’ять років, як я одна-однісінька на світі. Щодня, починаючи з дванадцяти років, я чесно заробляла собі на життя роботою і багато чого навчилася. Тому я люблю роботу, вона мені батько й мати! І на світі існує тільки одне, що я люблю так само сильно, це – кохання. Краще померти, ніж не кохати!

– Ах ти, мила дівчинко! – сказав я, відшукуючи рожеві губки, що промовили ці слова.

– Ви, напевно, думаєте, – прошепотіла Хульда, – що я з того дерева, звідки добувають оцет. О ні! У моєму серці побувало вже двоє коханих.

– Боже мій, двоє! Куди ж вони поділися?

– Ну, перший був іще надто молодий і перебував тут у навчанні; йому треба було вирушати далі, й він мені написав потім, що у нього вдома є мила, з якою він збирається одружуватися. Тут були сльози, але що поробиш! Потім прийшов другий, але він не хотів працювати, і я змушена була майже утримувати його; це мені зрештою набридло, та й соромно мені було за нього, і я його прогнала. Тому що хто не працює, не тільки не мусить їсти, – йому і кохати не можна!

– І він тиняється тут, у місті?

– На жаль, ні, він потрапив за ґрати, – він учинив щось недобре, коли я перестала допомагати йому. Я дуже соромилася цього й горювала, і навіть цілі півроку ні на кого дивитися не могла!

– А тепер усе обійшлося?

– Звичайно! Інакше не можна було б жити!

Мене опановувало все більше збентеження: ця юна істота говорила з таким усвідомленням, із такою певністю та легкістю! Ця тендітна, ніжна дівчинка стверджувала, що вся розчиняється в роботі й любові й нічого іншого від життя не вимагає. І все це знову здалося мені баченням зі світу старовинних легенд, яке само, подібно до чудернацької квітки, несло в руці свій моральний закон. Мені здавалося, ніби з повітря виникла переді мною прекрасна фея, та сама Хульда наших стародавніх казок, і тепер вона, тепла, жива, лежить у моїх обіймах.

Наша розмова непомітно перейшла в безмовні пестощі; трохи згодом вона шепнула мені:

– А як же ви самі? Ви вільні?

– На жаль, так, і вже давно!

– Ну що ж, тоді давайте подружимося спокійно й не поспішаючи і подивимося, куди це нас приведе!

Вона вимовила ці тверезі, прозаїчні слова, але голос її звучав, як у дівчинки, що прошепотіла своє перше освідчення, або, скоріше, як у тих безсмертних істот, що набувають вигляду бідної служниці, щоб, зберігаючи вічну, нетлінну юність, покохати людину. Щоправда, у словах її була і впевненість у тому, що, втративши мене, вона так само спокійно повернеться до своїх звичайних справ, як це траплялося з нею раніше. Я це ясно відчував і все ж шукав її маленьку ручку і губи, що відкрилися мені назустріч і дихали такою небесною свіжістю, чистою і запашною, як троянда, що розпускається.

– Ну, а тепер ходімо! – мовила вона. – Якщо ви такі ласкаві, що проведете мене до моїх дверей, то побачите будинок, де я живу. У суботу ви годині о дев’ятій прийдете, і ми домовимося, що зробити в неділю. А на тижні ми тихо і спокійно трудитимемось! О, як я люблю роботу, якщо я можу за нею подумати про когось коханого і бути впевненою, що неділю проведу з ним разом! А коли ми ближче познайомимось і залишимося вдвох у нашій кімнатці, нам не страшні будуть ні дощ, ні буря, – ми будемо сидіти вдома і сміятися над негодою!