Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Але звідки ж ти знаєш, славна ти моя дівчинко, звідки ти знаєш, що все піде так добре? І що мені можна вірити? Звідки ти знаєш мене?

– Ну, будь певен, я вже знаю тебе трохи, та й мусить же серце бути відважним і не упускати нагоди, якщо воно хоче жити! Якби ти знав, що мені довелося вже побачити і чого зазнати у своєму житті! А якщо у тебе не буде роботи, то я зможу тобі чимось допомогти, я багато де буваю, я чую і бачу більше, ніж ти думаєш!

Взявши мене під руку, вона весело і впевнено йшла поряд зі мною, наспівуючи любовну пісеньку і повторюючи все одні й ті ж слова. Я не вірив своїм почуттям, – невже в тяжкому становищі, в якому я опинився, в самісінькій, здавалося б, похмурій глибині існування переді мною так раптово відкрився багатющий скарб чарівної краси, забило джерело найчистішої радості життя, яке виблискувало і мінилося, немов причаївшись під сміттям і сухим мохом!

«Чорт забирай, – подумав я, – у простого народу є справжні зачаровані гори, про які найблискучіший лицар не має ніякого уявлення; здається, треба самому стати бідняком, аби побачити їх пишноту!»

– Про що ви так старанно думаєте? – запитала Хульда, перервавши свою пісеньку.

– Про дивовижне щастя, яке я так несподівано знайшов! Можна ж цьому трошки здивуватися, правда?

– Ну, ну, що за пишні вирази! Як із хрестоматії! Але я вже помітила, що ти говориш і поводишся не так, як справжній підмайстер. Ти, напевно, бачив кращі часи і, власне кажучи, не збирався стати ремісником?

– Еге ж, мабуть, що й так! Але тепер я задоволений, особливо сьогодні!

– Ходімо, ходімо, – сказала вона, обняла мене й поцілувала з такою ніжною сердечністю, що я, мов хмільний, пішов із нею далі; дорога наша була ще далека.

Я не брехав, вимовляючи останні слова, але подумки продовжував їх:

«Чому б тобі не піти в цю щасливу безвість, відрікшись од прагнення ідеалів і слави? Чому тобі завтра ж таки не пошукати таку роботу, якою ти займався останні тижні, стати робітником серед працюючого люду, бути впевненим у своєму скромному шматку хліба на кожен день і щовечора знаходити солодкий відпочинок на цих ніжних грудях, які зустрічають тебе запалом юності? Проста робота, світле кохання, впевненість у хлібі повсякденному, чого тобі ще треба? І, можливо, з цього зрештою вийде що-небудь іще краще, якщо тільки можна взагалі мріяти про краще?»

Коли ми врешті дійшли до дверей Хульди, я був переконаний, що на мою долю випало справжнє щастя, і пообіцяв наступної суботи ввечері неодмінно бути у неї. Інші запізнілі мешканці будинку завадили нам попрощатися більш ніжно, і, зронивши кілька чемних слів подяки за проводи, вона разом із іншими прослизнула у двері.

Місяць уже бліднув на небосхилі. Сильний вітер ворушив на затихлих вулицях тисячі прапорів, які колихались і тріпотіли всюди, і внизу, і на дахах будинків і веж, наче їх розгойдували невидимі руки. І в мені самому, в усіх моїх жилах шуміла і клекотіла тепер розбуджена пристрасть – дико і ніжно, солодко і зухвало; водночас зростала надія, навіть упевненість, що через кілька днів я опаную скарб потаємного щастя, про який кілька годин тому не смів і мріяти.

Так я повернувся у своє спорожніле житло, в якому не був із самого раннього ранку.

Будинок, де я жив, відвідала смерть, я зустрівся з нею, так би мовити, на сходах. Увечері в господині почалися пологи, й ось тепер вона лежала бездиханна, в ледве освітленій кімнаті, поряд із мертвою дитиною. Мені довелося пройти повз відчинені двері, повитуха і ще одна сусідка займалися прибиранням і заспокоювали дітей, які, плачучи, вийшли з материнської спальні. На стільці сидів чоловік, який щойно повернувся, – він од полудня вирушив слідом за святковою ходою, і весь день його ніде не могли знайти. У нього було якесь ремесло, яким він займався поза домом, і все, що він заробляв, він витрачав здебільшого на себе самого. Покійна дружина була єдиною опорою та годувальницею всієї родини.

Тепер цей чоловік сидів мовчки, безпомічний і пригнічений горем, яке нахлинуло на нього, обличчя його, яке ще недавно горіло рум’янцем святкової веселості, зробилось абсолютно блідим, і, замість того щоб піти проспатися, він повинен був пильнувати, хоча і не міг нічим допомогти. Боязко поглядав він на загорнуту в хустку безіменну істоту, що пішла з життя серед болю та страждань, так і не побачивши божого світла. Із жахом він похитав головою і глянув на матір, вона лежала нерухомо і байдуже, як це личить поважній покійниці, тепер їй ні до кого не було ніякого діла – ні чоловік, ні діти, ні сусіди більше не стосувались її, навіть доля дитини, що лежала біля неї, не тривожила її, хоча вона щойно пожертвувала заради неї життям.