Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Цей маленький гурток складався з трьох закоханих пар, – про це було легко здогадатися по тому, як вони сиділи, невимушено обнявшись. Постійно відчуваючи надію і страх – надію з’єднатися навіки і страх бути знову розлученими, – вони не втрачали часу в сьогоденні. Четверта дівчина здавалася зайвою в цій компанії; вона сиділа поруч зі мною без шанувальника, можливо, тому, що була дуже юною, – на вигляд їй здавалося не більше сімнадцяти. Я звернув увагу на її блискучі оченята ще в крамниці лахмітника, – якщо хто-небудь проходив повз неї, вона завжди підводила голову. Тепер я уважніше розгледів її струнку фігурку, закутану в святкову шаль, білу і досить тонку; вона поклала на край столу маленьку витончену руку з дивовижно ніжними пальцями, які, щоправда, були сколоті голкою й на кінчиках загрублі; до того ж у неї було м’яке каштанове волосся, яке вибивалось з-під кокетливого капелюшка, а коли світла хустка часом зсувалася, то погляду відкривалися такі безцінні принади, приховані в мороці убогості, яким могли позаздрити багато ощасливлених багатством. Навіть блідість її обличчя, на яку я і раніше, як мені тепер здавалося, звернув увагу, слугувала мовби тлом для гри світла і тіней, – на неї падав то червонуватий відблиск паперового ліхтарика, розгойдуваного поривом вітру, то сріблясто-блакитні відблиски освітленої місяцем річки, і все це разом із усмішкою, коли вона в розмові розкривала губки, надавало її обличчю якогось таємничого життя і руху. На довершення всього її звали Хульдою. [14]

Я запитав дівчину, чи справді її так звуть, чи вона сама вибрала собі ім’я звучніше, як це нерідко буває у робітниць і жінок, які перебувають у служінні, до числа яких вона належала.

– Ні, – відповіла вона, – це ім’я, разом із чотирма іншими, я отримала при хрещенні від батьків. Батько мій був бідний швець і не міг ні влаштувати з нагоди мого хрещення достойного бенкету, ні запросити хрещених, які обдарували б мене багатими подарунками. Але позаяк у батьків були все ж чималі претензії, вони замість цього забезпечили мене п’ятьма іменами. Але я їх усі скасувала, за винятком найкоротшого, бо нашій сестрі доводиться часто бігати до всяких властей і тримати в порядку свої документи, а то на мене щоразу бурчали чиновники, питаючи, чи скоро я закінчу перераховувати свої імена, чи, може, їм доведеться починати нову сторінку, щоб усі їх записати.

– І ви зберегли собі найкрасивіше з п’яти імен? – запитав я, всміхаючись тому серйозному вигляду, з яким вона розповідала цю історію.

– Ні, найкоротше! Інші були довші й пишніші!.. Але ви носите занадто багато грошей із собою, цього не треба робити!

Я саме поклав на стіл свій туго набитий гаманець, аби заплатити ще за один кухоль пива, який мені щойно принесли, – мені хотілося пити, а з першим я вже покінчив.

– Це мій заробіток від флагштоків, – сказав я, – я вже сховаю гроші подалі, коли розплачуся.

– Господи! Так багато ви заробили у старого? А я ледь витягла чотирнадцять гульденів!

– Я отримував за кожну штуку, можна було здорово налягти і натягнути господареві ніс!

– Послухайте-но, друзі, – крикнула вона іншим. – Він отримував зі штуки і заробив купу грошей! А у кого ви, власне кажучи, працюєте, чи ви самі собі хазяїн?

– Я зараз сам по собі й думаю, якщо так піде і далі, працювати самостійно.

– Ну звичайно, піде, адже ви ж старанно працюєте з ранку до ночі, ми це помітили і часто показували на вас одне одному. Деякі говорили: «Якби він не був таким гордим!» А я думала, що ви скоріше або сумний, або нудний. Скажіть, ви вже повечеряли?

– Ні, ще! А ви?

– Теж ні! Знаєте що, позаяк я сама, то ми можемо скластись і попоїсти разом, тоді ми теж будемо парочкою!

Мені сподобалася ця пропозиція, і я визнав її досить розумною, я навіть відчув приємне тепло від того, що несподівано так добре влаштувався. Тому я сказав милій Хульді, що візьму на себе турботи про вечерю; але вона не погодилась інакше, як у складчину, і коли принесли замовлену їжу, вона вийняла гаманець, в якому було достатньо грошей, і не заспокоїлася, поки не віддала мені свою частку. Невимушено і весело взялися ми з нею за їжу; тільки ця приваблива істота нізащо не хотіла взяти картоплі, замовленої мною як гарнір до карбонату, якого їй захотілось. Їй здається, так вона сказала, що в мене ніколи не було милої, інакше я знав би, що дівчата-робітниці не їдять картоплі по святах, вирушаючи розважатись.

– Тому що весь тиждень вони і так харчуються майже самою картоплею, вона їм уже приїдається! – пояснила вона.