Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я більше про це і не питав. У моєму нинішньому становищі я охоче готовий був віддати все за убогий шматок хліба, який випав на мою долю, й тішився, настільки марнотратно оплачуючи його. Мені це було тим легше уявити, що той дріб’язок, який мені платив старий, був першим доходом, отриманим за плоди власної праці, бо лише дохід, отриманий роботою, бездоганний і заспокоює совість, і все, що на нього здобуваєш, здається створеним своїми руками, – хліб і вино, одяг і прикраси.

Так я протримався майже півроку, хоч як мало платив мені старий за мої численні начерки та ескізи; здавалось, їм не буде кінця, і все ж настав день, коли вони вичерпались. Але я не був схильний знову голодувати. Тому я взяв мої великі розфарбовані й однотонні картони, акуратно розрізав їх на рівні шматки, які поклав один на одного в папку, і відніс ці дивовижні зошити, що мали все ж вельми солідний вигляд, пану Йозефу Шмальхеферу. Він переглянув їх із великим подивом; дійсно, вони мали досить незвичний вигляд. Розмашистий, сміливий малюнок, який проходить через усі шматки, різкі штрихи пером і широкі плями туші були величезними на невеликому просторі окремих фрагментів і надавали їм, як частинам невідомого цілого, таємничого, мовби казкового змісту, так що старий не відразу міг у них розібратись і все питав мене, чи дійсно це щось путнє. Я намагався втовкмачити йому, що так воно і має бути, що аркуші можна скласти воєдино і тоді вийде велика картина, але що і кожен сам по собі має своє значення і власний зміст; коротше кажучи, я натягнув йому ніс заради жарту, думаючи при цьому, що коли вони і залишаться у нього на шиї мертвим вантажем, то це буде лише невеликий збиток у порівнянні з тим прибутком, який він отримав од мене. Лахмітник стурбовано потер ногу, де у нього свербів лишай, але не випустив із рук сивілиних книг, а продав їх одного прекрасного дня всі разом, так і не сказавши мені, куди вони поділися.

Витративши цю останню суму, я знову опинився в глухому куті. Я зайшов до торговця, в якого було виставлено на комісію пейзажі. Вони висіли на старому місці, й я запитав господаря, чи не придбає він їх за найскромнішу ціну, яку сам призначить. Але він не був схильний викласти хоч скільки готівки і переконував мене потерпіти в сподіванні на більш вигідну угоду. Я погодився, – таким чином, у мене все ще залишалася маленька надія. Вийшовши від нього, я пішов далі й зайшов до мого Шмальхефера, щоб побажати йому доброго ранку. Він одразу ж побачив, що я йду з порожніми руками, і мені довелося сказати йому, що продавати більше нічого.

– Тримайтеся, друже, веселіше! – мовив він, узявши мене за руку. – Ми зараз почнемо одну роботу, яка нам дасть дещо! Тепер якраз час, і нема чого бити байдики!

Із цими словами він потягнув мене і втиснув у ще темнішу комору, яка була за крамницею, куди світло проникало тільки через вузьку щілину, на кшталт бійниці, що виходила в сиру, запліснявілу стіну. Після того як очі мої звикли до темряви, я побачив, що підвал заповнений безліччю дерев’яних палиць і жердин різної величини; нові, рівно та гладенько обстругані, вони стояли рядами вздовж стін. На старому ковальському горні, що залишився після якого-небудь алхіміка, що, напевно, господарював тут сотню років тому, стояло відро з білою клейовою фарбою і кілька горщиків із іншими фарбами; в кожному стирчав невеликий малярський пензель.

– Через два тижні, – то шепотів, то вигукував старий, – у наше місто прибуде наречена спадкоємця престолу. Всі вулиці будуть ошатно прибрані та прикрашені, з тисяч і сотень тисяч вікон, дверей, кватирок будуть вивішені державні прапори нареченого і нареченої; прапори будь-якого розміру будуть найбільш ходовим товаром у найближчі два тижні! Я вже кілька разів брав участь у такій справі й отримав неабиякі бариші. Хто першим виготовить прапори, швидше і дешевше інших почне їх продавати, той добре заробить. Нічого втрачати час, скоріше за справу! Я все передбачив і вже заготовив палиці: наступну партію замовлено, ми почнемо кроїти матеріал і шити. Вас же, приятелю, надіслано мені самим небом, щоб розфарбовувати флагштоки! Нема чого бурчати! За ці, великі, я дам по крейцеру, за ці, менші, – півкрейцера, а ці, зовсім маленькі, призначені для мишачих нір жебраків підданих, – вони підуть по чотири штуки за крейцер. Тепер дивіться, як це робиться, – всьому вчитися треба, друже!

Він уже приготував кілька паличок, одні були майже зовсім готові, інші – наполовину; спершу палиця вкривалася білою фарбою, однаковою для обох держав, потім її спіраллю обвивала лінія іншого кольору. Старий уклав одну з підготовлених палиць у щілину вікна, притримуючи її в горизонтальному положенні лівою рукою, і, занурюючи пензель, звернув мою увагу на те, що потрібно набрати фарби ні занадто багато, ні занадто мало – інакше не вийде рівна й акуратна риска; він почав повільно повертати палицю і вести по ній спіральну лінію небесно-блакитного кольору, намагаючись, щоб палиця не здригнулась і не довелося повертатися пензлем на вже зафарбоване місце. Але рука його все ж тремтіла, через що блакитні смуги були різної ширини і перебували на різній відстані від білого тла; він відкинув зіпсовану палицю і вигукнув: