Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Останнім, що в мене залишилося, не беручи до уваги картин і начерків, яких ніхто не купував, – були мої теки, наповнені етюдами. У них скупчилися майже всі роботи моєї юності, й вони являли собою ціле багатство, позаяк зображували справжні, реальні картинки природи. Я відібрав два найкращі малюнки великого формату, які закінчив тоді ж просто неба і досить вдало розфарбував. Я вибрав саме їх, бажаючи справити найбільш вигідне враження, – на цей раз я збирався звернутися не до поважних торговців картинами, а до привітного дідка лахмітника і вже заздалегідь був готовий продати мої етюди нижче справжньої вартості. Підійшовши до скромної крамниці, я спершу заглянув у вікно, де лежав усякий мотлох, а також кларнет, гравюри та різні картинки, але не виявив свого футляра з флейтою. Підбадьорений, я ввійшов до старого, який одразу ж упізнав мене і запитав, що я приніс хорошого. Він був налаштований дуже доброзичливо і повідомив мені, що флейту давно продав. Коли я розгорнув аркуші та якнайвиграшніше розклав їх у нього на столі, він перш за все запитав, зовсім як той єврей, що торгував картинами й одягом, чи сам я їх зробив. Але я зволікав із відповіддю, – я був занадто гордий і не бажав зізнаватися в тому, що потреба жене мене продавати витвори моїх власних рук у його крамничку. Одначе втішним відгуком одразу ж змусив мене сказати правду, якої, за його словами, мені нічого було соромитися, – радше треба було пишатися нею; мої речі видалися йому непоганими, він заявив, що піде на ризик і дасть мені за них неабияку суму. Старий і справді сплатив мені стільки грошей, що їх вистачило на кілька днів, – мені навіть почало здаватися, що я непогано заробив, хоча свого часу провів за цими малюнками кілька тижнів, наповнених радісною і клопіткою працею. Тепер я порівнював невелику суму не з дійсною їх вартістю, а з потребою теперішнього моменту, і жебрак, власник темної крамнички, здавався мені справжнім поціновувачем мистецтва, – адже він міг і відмовити мені. Жалюгідні гроші, які він давав мені, бажаючи допомогти і приховуючи свою доброту за смішними кривляннями, тішили мене не менше, ніж ті куди більші суми, які б мені могли сплатити багаті торговці, спонукувані випадковою примхою і мінливими судженнями.

Не дочекавшись, поки я піду, старий повісив нещасні аркуші у вікні, а я поквапився покинути його крамницю. З вулиці я кинув побіжний погляд на вітрину, де сумно прощалися зі мною сонячні лісові галявини моєї батьківщини, прикуті до ганебного стовпа злиднів.

Проте через два дні я знову попрямував з іще одним малюнком до мого знайомця, що зустрів мене весело та доброзичливо. Перших двох акварелей уже не було; дідок або, вірніше, пан Йозеф Шмальхефер, – так було намальовано на маленькій старій вивісці, – ні за що не хотів сказати, куди вони поділись, але відразу ж зацікавився, що я приніс іще. Ми скоро зійшлися на сумі, й я, хоча і спробував було домогтися більш милостивої оцінки, був усе ж радий, що старий не втратив охоти купувати мої речі й навіть заохочував мене приносити й надалі все, що я зроблю. Він закликав мене до стриманості та ощадливості, зауваживши, що, судячи із скромного початку, з мене, ймовірно, вийде щось путнє. Потім він знову дружньо поплескав мене по плечу і порадив бути веселим і товариським.

Весь вміст моїх тек поступово перекочував у руки крамаря, що завжди охоче купував мої малюнки. Він більше не виставляв мої речі у вікні, а дбайливо клав їх між двома картонними кришками, які перехоплював довгим ремінцем. Я звернув увагу, що мої аркуші, як великі, так і маленькі, виконані як фарбами, так і олівцем, іноді накопичувалися деякий час, поки нарешті одного прекрасного дня тека знову не порожніла; але він ніколи жодним словом не видав, куди зникали скарби моєї юності. В іншому старий був незмінний; поки у мене ще залишалися малюнки, я знаходив у нього завжди надійну допомогу; незабаром я почав заходити до нього вже без усяких комерційних намірів, аби годинку-другу провести з ним у приємній бесіді й за ним поспостерігати. Коли я вставав, щоб піти, він починав переконувати мене не бігати по корчмах, не смітити грошима, а розділити з ним його скромну трапезу, і врешті-решт йому вдавалося мене вмовити. Втім, самотній гном був хорошим кухарем, і в запасі у нього завжди знаходилася ласа страва – чи то на вогнищі, чи то в грубці, яка обігрівала його похмурий склепінчастий підвал. Іноді він смажив качку, іноді гусака; він тушкував смачні овочі з бараниною і знав секрет перетворення дешевої річкової риби на відмінні пісні страви. Одного разу, коли йому вдалось уламати мене і залишити обідати, він раптом відчинив навстіж вікно, під приводом спеки, як він сказав, але насправді, щоб приборкати мою гордість бідняка і показати мене перехожим. Це я відразу помітив по його хитрих оченятах і з жартівливих зауважень, які він відпускав, помітивши на моєму обличчі ознаки збентеження та невдоволення. Я намагався не потрапляти більше на вудку, вважаючи мою бідність моїм власним надбанням, яким він не мав права користуватись. Як не дивно, але він ніколи не питав мене, чому або коли я так збіднів, хоча давно знав моє ім’я та походження. Причину його стриманості я бачив у тому, що він хотів уникнути всяких пояснень, аби не бути морально зобов’язаним іти мені на поступки і запропонувати мені при наших угодах більш людяних умов. Із тієї ж причини він ніколи більше не висловлював своєї думки про те, що я приносив, і з колишнім завзяттям приховував, кому продає мої малюнки.