– Ну от! Робити треба так! Ваше завдання – краще за мене впоратися зі справою; ви ж молоді!
Не довго думаючи, я схопив одну з палиць, притулив її до вікна і з завзяттям узявся за дивовижну роботу; незабаром я пристосувався, і справа пішла на лад. Так я старанно працював аж до обіду; вийшовши з темного прикомірка, я побачив лахмітника, оточеного кількома швачками, яким він відміряв матерію для прапорів і давав сотні різних настанов: шити треба не на живу нитку, хоч і не надто міцно – так, щоб робота швидше посувалася вперед, але прапори все ж трималися під поривами вітру, а з іншого боку, не слід забувати, що прапори шиються не навіки. Жінки сміялись, і я, проходячи повз них, теж розреготався; старий крикнув мені вслід, щоб я неодмінно повернувся не пізніше ніж через годину. Я так і зробив і цілі дні безвихідно проводив за цим новим заняттям.
На вулиці стояла безхмарна погода, над містом сяяло серпневе сонце, і натовпи народу, більш жваві, ніж в інший час року, рухалися вулицями. Крамничка майстра Йозефа була весь час битком набита людьми, які купували або замовляли прапори, дівчатами, які кроїли, шили, столярами, які приносили нові палиці; старий розпоряджався і шумів у найкращому настрої, отримував гроші, відраховував прапори і час від часу заглядав у мою темну діру, де я в повній самоті стояв біля стіни, ловлячи мізерні промені світла, що падали крізь вузьку щілину, повертав білу палицю і виводив на ній нескінченну спіраль.
Він обережно поплескав мене по плечу і шепнув на вухо:
– Так, так, синку! Це і є справжня лінія життя; якщо ти навчишся акуратно та швидко вести її, ти багато чого досягнеш!
І справді, поступово це просте заняття набуло для мене такої привабливості, що дні, проведені тут, у темній дірі, почали здаватися мені годинами. Це був найнижчий щабель праці, де не потрібно ні роздумів, ні дотримання професійної честі, – робота йде сама по собі, й від неї чекаєш лише щоденного прожитку; так подорожній, що крокує по дорозі, береться за лопату, стає в ряд і допомагає лагодити цю ж саму дорогу, поки йому не набридне і поки його змушує життєва необхідність.
Безперервно тягнув я спіралеподібну стрічку, тягнув швидко і все ж обережно, не роблячи ляпок, не псуючи жодної жердини і не втрачаючи ні хвилини у мріях чи в нерішучості, розфарбовані палиці безперестанку нагромаджувались і неслися геть, так само швидко переді мною нагромаджувалися нові, й усе ж я весь час пам’ятав, скільки зробив, і кожна палиця мала свою певну цінність. Я так набив руку в своїй роботі, що здивованому Йозефу вже на третій день довелося сплатити мені за робочий день не менше двох талерів, – більше, ніж він платив мені за найкращий малюнок.
Спочатку він запротестував і закричав, що помилився в розрахунках і абсолютно не мав на увазі, що я так багато зароблю на цій дурниці. Але зі мною були жарти погані, й я наполягав на наших умовах, запевняючи, що його не стосується моє вміння і він мусить бути тільки радий, якщо завдяки мені йому вдасться збути так багато прапорів; коротше кажучи, я відчував себе у своєму праві й так залякав старого, що той швидко дав задній хід і просив мене продовжувати в тому ж дусі, запевняючи, що все гаразд.
Його прапори користувалися великим успіхом, і він забезпечив ними добру частину населення міста. Я ж невтомно повертав палиці й подумки подорожував уздовж блакитної риски, що нескінченно розгорталась, у світі спогадів і планів на майбутнє.
Я не збирався гинути і все ж не бачив виходу, який, без сумніву, можна було знайти, – віра в божественний порядок, як і колись, жила в мені, хоча я й остерігався знову закинути вудку молитви в надії виловити яке-небудь маленьке диво. Зрештою я вдовольнився усвідомленням упевненості, що мені є на що прожити найближчі дні. Я витягнув шкіряний гаманець, який завів за прикладом візників і матросів, і переконався, що скромна купка срібних монет, надійно захована в ньому, помітно збільшилася.
Донині я завжди носив гроші відкрито, в кишені жилета; тепер, як початківець скнара, я вирішив ніколи не розлучатися з гаманцем і старанно продовжував свою безславну та спокійну роботу. Увечері я вирушав у який-небудь віддалений трактир, сідав посеред незнайомих людей, з’їдав убогу вечерю і, розплачуючись, обачно та неквапливо перераховував кожну монету, як людина, що знає ціну грошам.
І ось настав нарешті урочистий день. Ще в останню хвилину прибігло кілька бідніших або скупіших городян, аби купити, за зрілим міркуванням, один прапорець або два; вони галасливо торгувалися через кілька монет, потім у крамниці стало порожньо і тихо, старий підраховував свою виручку і, заглиблений у це заняття, запропонував мені піти подивитися на урочистий в’їзд майбутньої володарки і трохи розважитись.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу