Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Не зволікаючи більше, я попрямував у ту харчевню, де зазвичай харчувавсь і де я, як мені здавалося, не був уже цілий рік, – такими довгими здалися мені ці три дні. Я виїв тарілку наваристого супу, шматок яловичини з доброю порцією овочів і звичайний у тих місцях солодкий пиріг. Потім я звелів подати собі кухоль пива, вкритий шапкою чудової піни, і все це здалося мені таким смачним, ніби я сидів за найвишуканішою трапезою. Знайомий лікар, старий холостяк, який теж зазвичай тут обідав, зауважив мені з дружнім співчуттям, що він спершу подумав навіть, що я хворий, – такий у мене поганий вигляд, але якщо в мене такий хороший апетит, хвороба моя, очевидно, не є небезпечною. Звідси я зробив висновок, що маю принаймні завидне здоров’я, на що раніше ніколи не звертав уваги, і за це я також подякував провидінню, – для хворобливої або слабкої людини ці колотнечі могли скінчитися набагато гірше.

Після обіду я вирушив у кафе, щоб там відпочити за чашкою чорної кави, а також почитати газети й дізнатися, що робиться на світі. Я ж був ці три дні немов у пустелі, – ні з ким не розмовляв і ніяких звісток не чув. Я і справді виявив, що за цей час відбулися всякі світові події та накопичилися різні новини; за приємним читанням до мене значною мірою повернулися сили, тілесні та духовні, а коли я прочитав, що в одну міську церкву збігається народ, тому що там, як кажуть, образ Діви Марії рухає очима, я зніяковіло згадав чудо, послане моїй скромній персоні, й після паузи сказав собі в зовсім іншому тоні, ніж до їди: «Хіба ти кращий, ніж ці ідолопоклонники? Ось уже справді можна повторити: коли диявол голодний, то він і муху з’їсть, а Генріх Леє хапається за чудо!»

І все ж я зволікав, мені шкода було втратити заспокійливу віру в чиюсь турботу про мене, позбутися почуття безпосереднього зв’язку моєї особистості з усесвітом.

Нарешті, щоб не втратити цієї переваги й одночасно поєднати її з законами розуму, я пояснив собі цей випадок тим, що успадкована від дідів звичка молитися замінила собою енергійне зосередження розумових сил і, завдяки досягнутому таким чином полегшенню душевної діяльності, звільнила сили думки та дала їм можливість знайти найпростіший засіб порятунку, який уже існував, або зайнятися пошуками такого; і що якраз цей процес – божественного походження, і Господь, таким чином, раз і назавжди дарував людям можливість молитви, не втручаючись в окремі події та не ручаючись за обов’язковий успіх у кожному окремому випадку. Скоріше за все він ужив заходів до того, щоб люди не зловживали його ім’ям, і тому влаштував так, щоб їх упевненість у собі та їх енергія, поки вони не виснажилися, мали силу молитви і вінчались успіхом.

Я і сьогодні ще не сміюся ні з ницості мого тодішнього горя, ні з моєї скороминущої віри в чудеса, ні з педантичних розрахунків, які прийшли їй на зміну. Я б ні за що не віддав цього сильного почуття голоду, яке пережив одного разу в житті, цього дива привітного сонячного променя, що блиснув після молитви, і критичного пояснення дива після тілесного підкріплення. Бо страждання, помилки та сили людини в боротьбі з ними – це те, що, як мені здається, надає життю ціну.

Я розсудливо розподілив невелику суму, отриману мною за флейту, а тому її мало вистачити і на наступний день. Цього разу я прокинувся, не думаючи про те, що мені доведеться сьогодні голодувати, і це теж було маленьким уперше пережитим задоволенням, оскільки раніше я був далекий від таких турбот і тільки тепер відчув різницю. Це невідоме раніше почуття впевненості, що я не помру з голоду, так мені сподобалося, що я почав шукати у своєму скарбі, що б таке відправити слідом за флейтою, але я не знайшов нічого зайвого, крім скромного запасу книг, який накопичився за час різнобічних занять науками та дивним чином увесь уцілів. Я перегорнув деякі томи і стоячи читав сторінку за сторінкою, поки не пробило одинадцяту і не настав час обіду. Тоді я, зітхнувши, закрив останню книгу і сказав:

– Бог з ними! Тепер не час для такої розкоші, пізніше ми знову будемо збирати книги!

Швидко знайшов я чоловіка, який пов’язав мотузкою весь цей тюк, скинув його на плечі й поніс разом зі мною до букініста. Через півгодини я звільнився від усієї ученості, але зате в кишені у мене дзвеніли кошти, яких було достатньо, щоб існувати кілька тижнів.

Цей термін здавався мені нескінченним, тільки й він минув, нічого не змінивши в моєму становищі. Отже, я мусив дати собі нову відстрочку, щоб дочекатися повороту на краще і початку щасливих днів. Є люди, які незмінно зберігають цілеспрямованість і витримку, не припиняючи своєї діяльності, навіть коли у них немає ґрунту під ногами і певної мети перед очима, в той час як для інших абсолютно неможливо зберігати розумність і енергію, якщо у них немає твердого ґрунту і видимої мети; вони саме з властивою їм цілеспрямованістю не вміють, та й не хочуть, робити що-небудь із нічого. Вищим виявом цілеспрямованості здається їм проходити повз життєві дрібниці, вони віддаються течії хвиль «і волі вітру й щохвилини готові схопитися за канат, якщо тільки помітять, що він до чогось прикріплений. Коли ж вони знову опиняються на твердій землі, то відразу знову стають господарями становища, в той час як перші весь час плавають навколо, тримаючись за свої маленькі дошки й уламки снастей, і від нетерпіння часто самі заважають собі підпливти до берега. Що стосується мене, то я не відчував себе титаном духу і не вмів користуватися настільки благородним засобом, як терпіння, але в той час у мене нічого іншого під руками не було, – як відомо, селянин у разі необхідності підв’язує черевики і шовковими шнурками.