Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одначе тепер завдання було в тому, щоб, проходячи повз булочну, ні на мить не затримати на ній жадібного погляду і таким чином зберегти перевагу свого духовного єства. Тому, замість того щоб блукати без мети, я швидким кроком вирушив у відчинену картинну галерею, щоб там провести час у спогляданні шедеврів, творці яких теж чимало зазнали у своєму житті. Мені вдалося на кілька годин приборкати природні сили, що терзали мене, і забути про суперечку між ними і мною. Коли музей зачинився, я вийшов із міста і розташувався в гайку, що шумів свіжим листям, на березі річки, де і провів у відносному спокої весь залишок дня дотемна. За два довгі дні я почасти вже звик до мого болісного стану, мене опанувало почуття сумного смирення, і мені здавалося, що ще можна терпіти, аби не було гірше. Я чув, як птахи поступово перестали щебетати і для всього живого настав нічний спокій, лише здалеку долинав веселий шум міста. Раптом поблизу пролунав крик якогось птаха, задушеного куницею або ласкою, тоді я підвівся і вирушив додому.

Майже так само минув і третій день, тільки тепер усе тіло моє відчувало втому, я повільніше переставляв ноги, і навіть мої розкидані думки стали ще менш доладними. Мене опанувала байдужа цікавість, я хотів дізнатися, що ж буде далі, поки нарешті під вечір, коли я сидів у міському саду досить далеко від домівки, відчуття голоду не відновилося з такою силою і так болісно, ніби на мене десь у пустелі напав тигр або рикає лев. Я ясно розумів, що мені загрожує смерть. Але навіть вона в цей час найтяжчого випробування не змусила мене відмовитися від свого рішення – ні до кого не звертатися за допомогою. Я попрямував до себе додому твердо, наскільки це мені вдавалось, і втретє ліг спати, не попоївши; на щастя, мені допомогла думка про те, що моє становище не гірше і не ганебніше становища подорожнього, який заблукав у горах і змушений був прожити там три дні без їжі. Якби не ця втішна думка, мені довелося б провести дуже важку ніч, а тут я принаймні вдосвіта забувся примарним сном і прокинувся лише тоді, коли сонце стояло вже високо в небі. Щоправда, я тепер почувався вкрай змученим та хворим і не знав, що ж діяти.

Тільки тепер мене по-справжньому опанувала туга, я мало не заплакав і згадав про матінку, зовсім як заблукана дитина. І ось, коли я подумав про неї, ту, що подарувала мені життя, мені згадався також її високий покровитель і обер-провіантмейстер, всемилостивий Бог, присутність якого відчував завжди і я, хоча він і не був для мене управителем домашніх справ. А позаяк у християнській релігії ще не було введено безпредметних молитов, то і я, пливучи спокійним морем життя, давно відучився від таких звернень. Та молитва, після якої мені відразу ж зустрівся божевільний Ремер, була на моїй пам’яті останньою.

У цей час крайніх злиднів мої останні життєві сили зібрались і, подібно до городян обложеного міста, чий ватажок упав без сил, почали радитися. Вони вирішили вдатися до надзвичайного та давно забутого заходу – звернутися безпосередньо до божественного провидіння. Я уважно прислухався, не заважав їм і раптово помітив, як на сутінковому дні моєї душі зароджується щось схоже на молитву, але я не міг розгледіти, що з цього вийде – чи то рачок, чи то жабеня. Нехай вони спробують, дай-то Боже, думав я, мені це, в усякому разі, не зашкодить, це ніколи не приносило зла. І я дозволив цій неждано народженій істоті, створеній із подиху, злетіти без перешкод до неба, не запам’ятавши навіть, який був у неї вигляд.

На кілька хвилин я заплющив очі. «Доведеться все ж підвестися», – сказав я собі й узяв себе в руки. А коли я розплющив очі й озирнувся, то помітив у кутку кімнати, трохи вище підлоги якесь слабке поблискування, наче це був золотий перстень. Блиск був дуже дивний, але і приємний, оскільки, крім нього, ніяких джерел світла в кімнаті не було. Я підвівся, щоб перевірити це явище, і зрозумів, що це блищить металевий клапан моєї флейти, яка вже кілька місяців стояла в кутку без жодного вживання, подібно до забутого ціпка мандрівника. Один-єдиний сонячний промінь, який проник крізь вузьку щілину між запнутими завісами вікна, впав на полірований клапан, але звідки ж сонце, адже вікно виходило на захід, і в цей час дня там сонця не було? Виявилося, що цей промінь відбивається від голки громовідводу, що, як золото, виблискувала на сонці, підносячись над дахом одного з далеких будинків; таким чином промінь відшукав свій шлях до флейти, проникнувши просто крізь щілину завіс. Я підняв флейту і почав її розглядати. «Тобі вона більше не потрібна! – подумав я. – Якщо ти її продаси, то можеш хоч раз попоїсти!» Це осяяння немов з’явилося мені з неба, подібно до того сонячного променя. Я одягнувся, випив велику склянку води, – у ній я не відчував нестачі, – і почав розбирати флейту, ретельно витираючи пил з окремих її частин. Знайшовши трохи олійного лаку, я відтер їх до блиску суконною ганчірочкою і змастив зсередини, щоб інструмент краще звучав, якщо його будуть випробувати, білою маковою олією (мигдальної олії, використовуваної в таких випадках, у мене не було). Потім я розшукав старий футляр, так урочисто вклав у нього флейту, ніби їй були притаманні таємничі чари, і без подальшого зволікання, з такою швидкістю, на яку були тільки здатні мої ослаблі ноги, я вирушив шукати покупця для подруги моєї юності.