Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Як тільки я закінчив обидві парні картини, скінчилося моє спокійне життя – знову мені потрібно було їх прилаштовувати. Після того злощасного плагіату я не міг зважитися віддати їх знову на відкриту виставку, що, звичайно, було ознакою дилетантизму та недосвідченості; повноцінний талант легко забуває такі речі, його не турбує купка наслідувачів, які сваряться про право власності на його ідеї та відкриття.

Отже, я вирушив до відомого торговця, що панував на всіх аукціонах і придбавав художні колекції, а також і нові картини, якщо вони удостоювалися милостивої уваги його клієнтів – знавців мистецтва або пробуджували в ньому жадобу наживи будь-якою іншою загадковою перевагою. Він мав красивий будинок, перший поверх якого був наповнений так званими старими майстрами, та й новими картинами; багато з них виставлялись у вікнах, але ніколи він не брав речей, підписаних невідомим ім’ям. Не знаю, було це деяким кокетством чи боязкістю, але я спершу пішов туди без моїх картин, маючи намір запропонувати їх торговцю у формі питання про те, чи мені принести йому свої твори, чи він сам прийде поглянути на них. Моя поява залишилася зовсім непоміченою, – власник магазину стояв із купкою відвідувачів і знавців перед невеликою рамкою: вони, зсунувши голови, розглядали укладене в ній полотно крізь лупу, в той час як сам господар розводився про цю рідкісну річ. Потім він, із лупою в руках, повів увесь гурт у сусідню кімнату, щоб показати їм іще щось у такому ж дусі й, порівнюючи обидві картини, вести далі свої міркування, а я на деякий час залишився на самоті. Нарешті відвідувачі, вже всі врозбрід, повернулися, жваво продовжуючи розмову; вони мовби обговорювали якусь рятівну істину, яку збиралися проголосити; очевидно, мова не йшла про комерційні справи, – це скоріше за все була одна з тих конференцій любителів живопису, які мають звичай збирати такі торговці картинами, щоб надати своїй гонитві за наживою деякого нальоту наукового інтересу. Тепер власник магазину помітив мою присутність і запитав, що мені треба.

Я досить збентежено виклав свою справу, відчуваючи, що прошу про те, у чому жодна людина не зобов’язана мені йти назустріч, і ледь я висловив своє бажання, як торговець, не запитавши навіть, хто я такий, коротко і сухо відповів мені, що моїх речей не купить, після чого він відвернувся.

Цим він дав зрозуміти, що розмову закінчено, і в мене не залишалося більше приводу затриматися тут хоча б на хвилину; через чверть години я був уже знову вдома біля моїх двох картинок.

Я цього дня більше нічого не робив, пригнічений якимось тривожним почуттям досади та заклопотаності. Я ніяк не міг примиритися з тим, що поведінка цього торговця нічим не відрізнялася від поведінки інших людей, які відганяють від себе все, що не відповідає їх власним бажанням, і намагаються убезпечити себе вічнозеленою огорожею негативних відповідей, обмежуючись лише тим, що для їх же власної користі таки проникає крізь цю огорожу.

Наступного дня я знову пустився в дорогу, але розсудливо загорнув обидві картини в хустку і захопив їх із собою, щоб принаймні їх показати. Я попрямував до торговця нижчого рангом, у якого торгові обороти були значно менші, ніж у попереднього, хоча він умів краще розбиратися в предметах мистецтва і навіть сам чистив їх, реставрував і вкривав лаком. Я знайшов його в напівтемному приміщенні, серед горщиків і банок, за лагодженням старого розмальованого полотна, на якому він латав діри. Він уважно вислухав мене, сам поставив мої пейзажі в найбільш вигідне освітлення, а потім, витерши руки об фартух і зсунувши оксамитову шапочку, яка прикривала його лисину, на лоб, підпер руками боки і сказав відразу ж, не довго думаючи:

– Це речі непогані, але вони списані зі старих гравюр, і навіть із хороших гравюр!

Я був здивований і засмучений.

– Ні, – відповів я, – ці дерева я сам малював з натури, і вони, ймовірно, стоять іще й досі, та й усе інше існує насправді таке, яким воно показане тут, тільки, може, більш розкидане!

– У такому разі мені ці картини тим більше не потрібні! – заперечив він, одвернувшись від пейзажів і знову зсунувши ярмулку, – не можна брати у природі такі сюжети, які мають вигляд старих гравюр! Потрібно крокувати в ногу з життям і відчувати дух часу!

Так однією-єдиною фразою було вирішено всі питання стилю. Я знову загорнув свої картини і, йдучи, кинув сумний погляд на зібрання грубо намальованих дрібниць, які вкривали стіни, тому що вважалися речами сучасними, або, вірніше, такими, що передрікали майбутнє; це були роботи невдах, які не вміли поводитися з пензлем; вони задешево і навмання творили те, що згодом виступало у світ, вимагаючи собі місця. У мене був вельми жалюгідний вигляд, коли я опинився на вулиці, але з гордістю збіднілого ідальго я повернувся спиною до крамниці та продовжував свій шлях. Не наважуючись іще повернутися додому, я блукав нескінченними вулицями й опинився зрештою перед крамницею якогось єврея, що, будучи кравцем, у той же час торгував новим одягом і новими картинами. У нього вдягалися багато художників, і завдяки цьому він був змушений іноді замість плати отримувати картину, а іноді брав таку в заставу; поступово він став власником невеликої картинної галереї та уклав уже не одну вигідну угоду, купивши роботи молодих художників-злидарів, які згодом уславились, або, сам того не знаючи, випадково отримавши від нетямущих людей цінну річ. Я заглянув у вікно його торгового приміщення, де було виставлено картини, і позаяк мене привабили ретельний порядок і чистота, що панували там, то я увійшов, аби зробити і йому свою пропозицію. Торговець негайно ж погодився подивитися мої полотна та, оглядаючи мене з неприхованою цікавістю, запитав, що, де і як, і, нарешті, поставив мені питання, чи дійсно я – автор цих речей і чи добре вони написані. Це був зовсім не такі наївні питання, як могло здатися на перший погляд, оскільки він у той же час уважно вдивлявся в мене, щоб прочитати на моєму обличчі ступінь справедливої або марнославної зарозумілості; так він розглядав і чоловіка, що приносив йому золотий перстень, питаючи, чи справжній він, в останньому випадку він і сам добре бачив, чи золото це, і своїм питанням хотів лише дізнатися, з ким має справу; навпаки, в моєму випадку він одразу ж зрозумів, що я за людина, а спостерігаючи за моєю поведінкою, хотів дізнатись, як поставитися до предмета продажу. Я, вагаючись, відповів, що намагався зробити ці речі так добре, наскільки це було в моїх силах, хоча мені й не личить їх хвалити; що, очевидно, вони не такі вже чудові, інакше я не стояв би з ними тут, але що, в усякому разі, вони коштують тієї скромної ціни, яку я прошу за них. Все це йому начебто сподобалося, він став привітний і балакучий, час від часу поглядаючи на картини – чи то нерішуче, чи то доброзичливо. Я вже почав плекати надію, що зараз щось станеться, але нічого не сталося, крім несподіваної пропозиції взяти картини на комісію, виставити їх у своєму торговому приміщенні та продати якомога вигідніше й розсудливіше. На цьому ми й зійшлися, позаяк на що-небудь більше торговець не погоджувався; але його пропозиція була справедливою і ставлення до мене людяним, він залишив мені надію – і я з більш легким серцем міг повернутися до себе додому, ніж якби я знову приніс назад свої картини.