Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Отже, шлях заробітку залишився знову закритим для мене, – я немов наткнувся на стіну, де не знаходив ні дверей, ні навіть найменшої лазівки, через яку могла б пролізти кішка. Щоправда, під час цих трьох відвідин я не вимовив і ста слів, але мені й сто перше не могло б допомогти; якби Еріксон був тут, він би продав мої картини, витративши всього лише кілька слів, – він просто увійшов би і сказав: «Що ви роздумуєте? Ви мусите їх узяти!» А Фердинанд Люс змусив би мене виставити їх і, користуючись своїм впливом багатої людини, рекомендував би їх увазі інших багатіїв, і я, як сотні інших, вискочив би на широку дорогу і на ній би залишивсь. Але обоє друзів самі відійшли від мистецтва; я навіть не знав, де вони живуть; здавалося, що вони – десь в іншому світі й що здалеку вони закликають інших: «Облиште і ви цю жалюгідну суєту!»

У мене не було інших так званих корисних знайомств у світі художників, я зустрічався майже виключно зі студентами та початківцями вченими і як товариський вільний слухач переймав їх слівця та спосіб життя. Поступово набуваючи нових звичок, я спершу втратив зовнішній, а тим більше і внутрішній вигляд адепта мистецтва. У той час як власне рішення та почуття обов’язку приковували мене до матеріальної творчості, дух мій звикав до внутрішньої зосередженості; повільне, майже не одухотворене більше сподіванням утілення однієї якої-небудь думки в рукотворних речах здавалося непотрібним зусиллям, коли в цей же час, на крилах невидимих слів, повз мене проносилися тисячі образів. Це хибне відчуття опановувало мене тим сильніше, що моя участь у наукових заняттях обмежувалася лише читанням і слуханням, придбанням знань і насолодою ними, і я не був на ділі знайомий із муками наукової творчості. Отже, я повертався, подібно до тіні, яка завдяки двом різним джерелам світла отримує подвійні обриси і центр якої неясний і розпливчастий.

У такому душевному стані я, витративши свій останній талер, знову опинився в залежному становищі боржника. Цього разу мені було ще важче починати все заново, позаяк це було сумним повторенням, але далі все йшло само собою, як у важкому сні, поки знову не справдилися терміни та не прийшло пробудження разом із гіркою необхідністю сплати боргів і подальшого існування.

Тепер нарешті я зважився ще раз звернутися за допомогою до матері – бо так уже повелося серед роду людського, що молодість, поки це можливо, шукає в скрутну хвилину притулку в старості. Молодість, яка усвідомлює свої щирі наміри та добру волю, зазвичай покладається у своїй загальній довірі на довге життя, забуваючи, що, цілком імовірно, їй доведеться самій справлятися з труднощами життя, і врешті-решт вона, по відношенню і до батьків своїх і до своїх дітей, із сумом переконується в гіркій правді народного прислів’я, що скоріше мати вигодує сімох дітей, ніж семеро дітей прогодують одну матір.

Нові заощадження, які вона, без сумніву, зробила, не могли бути настільки великі, щоб мені вистачило їх на сплату боргів, тому я вирішив ґрунтовно взятися за справу та запропонував їй у листі, де я постарався здаватися веселим і приховав своє справжнє становище, взяти заставну на будинок. Це буде, так я їй писав, безневинний, спокійний борг, який можна буде легко погасити після того, як я завдяки своїй ретельності нарешті знайду своє щастя, і в крайньому разі це буде коштувати нам тільки небагатьох відсотків. Отримавши мій лист, матінка дуже злякалася, – вона нетерпляче чекала мене самого якщо і не успішним удачником, то, в усякому разі, людиною, яка досягла певного достатку. Вона зрозуміла, що всі сподівання знову відсуваються в невідому далечінь. Заощаджень у неї на цей раз було небагато, оскільки їй завдали деякого збитку наші мешканці; достойний майстер із палати мір і ваги згинув унаслідок своїх професійних звичок, винних проб і помер, залишивши після себе борги, а вічно незадоволений чиновник у припадку обурення тим, що до нього завжди ставилися зневажливо, спустошив невелику касу судових зборів і втік до Америки, щоб знайти там більш справедливих начальників. При цьому він заборгував моїй матері квартирну плату за рік, так що мої біди зловісним чином додалися до всіх цих нещасних випадків. До цього ж приєдналася самотність, викликана смертю багатьох близьких; після дядька помер і вчитель, батько Анни, багато інших давніх друзів пішли зі світу, – так же завжди буває: пролітають роки, і з життя одночасно йдуть багато людей, чий термін виповнився. Щоправда, матінка і не радилася б із родичами, якби вони були живі, але все ж самотність посилювала її боязнь, і, щоб зайнятися чим-небудь і відчути рух життя, вона пішла назустріч моїм бажанням. Незабаром вона відшукала ділка, який обіцяв їй необхідну суму, пустивши при цьому в хід усі можливі застереження, поки матінка безмовно чекала як боязка прохачка. Потім, після отриманих од нього вказівок, вона ще довго оббивала пороги різних контор, поки нарешті їй не вручили вексель, який вона з радістю переслала мені. У своєму листі вона обмежилась описом усіх цих поневірянь, не терзаючи мене настановами та докорами.