Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Незабаром я в одному з темних провулків наткнувся на непоказну крамничку лахмітника, – у вікні її, поряд зі старим порцеляновим посудом, лежав кларнет; на іншому вікні висіло кілька пожовклих гравюр, вигорілий мініатюрний портрет якогось військового в старомодному мундирі, а також кишеньковий годинник, на циферблаті якого було намальовано сценку з пастушого життя. Я увійшов до крамниці й серед усього цього мотлоху побачив дивного дідка, маленького, товстого, закутаного в довгий халат, поверх якого був іще пов’язаний білий жіночий фартух. На круглій голові у нього був дивовижний картуз, схожий на морську черепашку. Коли я ввійшов, він стояв, нахилившись над кухонною плиткою, і помішував у якомусь горщику. Маленький лахмітник глянув на мене і досить привітно запитав, що мені потрібно, на що я тихим голосом відповідав, що хочу продати флейту. З цікавістю він прочинив футляр, але відразу ж віддав його зі словами:

– Ану, складіть цю штуку, я ж не знаю, що це таке!

Коли я склав разом усі три частини, він узяв інструмент в руки і покрутив його, розглядаючи, чи не скривився він і чи не находить одна частина на іншу.

– Чому ж ви хочете її продати? – запитав він, на що я відповів, що мені вона більше не потрібна.

– Але вона хоч звучить, ваша флейта? Там он лежить у мене кларнет, так із нього не можна витягти жодного звуку, з ним я попався! Нумо, пограйте!

Я зіграв йому гамму, але він захотів послухати який-небудь музичний уривок; тому, хоча мені було зовсім не до музики, я виконав, на ослабленому диханні, арію з «Чарівного стрільця»:

Це був перший музичний уривок, який я вивчив колись дуже давно, тому він насамперед прийшов мені на пам’ять. Не тільки від слабкості, але й від сумного усвідомлення мого теперішнього становища та від спогадів про ті безтурботні часи виконання моє виявилося невпевненим, звук тремтів, і я міг програти тільки до десятого або дванадцятого такту. Але лахмітник зажадав продовження, і я грав зі страху, що операція наша не відбудеться, відчуваючи жалюгідну принизливість цієї хвилини, тоді як старий не спускав з мене погляду. На очі мої навернулися сльози досади, і я відвернувся до вікна.

І раптом там, за склом, подібно до сходу сонця, з’явилось обличчя прекрасної дівчини, радісне, як весняний день, і, всміхаючись, вона постукала рукою в тонкій рукавичці по вітрині. Це була, мабуть, знатна дама, і лахмітник поквапився відчинити вікно якомога ширше, наскільки це дозволяли розкладені на підвіконні товари.

– Дідусю, що це у вас там за концерт? – фамільярно запитала вона місцевим діалектом, яким користувалась, очевидно, лише з уваги до старого; потім, перш ніж він, заскочений зненацька, міг вимовити відповідь, вона запитала про якісь китайські чашки, які він їй обіцяв дістати. Я тим часом сів на ящик і, відпочиваючи від стомлюючої гри, милувався чарівною дівчиною, яка швидко закінчила розмову й окинула невимушеним поглядом кімнату, освітивши своїм блиском і мою сумну особу.

– Дивіться, щоб ці старовинні чашечки у мене були! А тепер можете займатися музикою скільки вам завгодно! – крикнула вона і зникла, привітно махнувши рукою на прощання. Але старий був дуже схвильований її несподіваною появою, – мабуть, травневе сяйво цього личка зігріло його і надало йому найкращого настрою.

– Ну що ж, флейта грає зовсім пристойно! – сказав він мені. – Скільки ви за неї хочете?

Я не знав, яку запросити ціну, і він, витягнувши дві новенькі блискучі монети, гульден і півгульдена, простягнув їх мені. «Як, цього достатньо? – запитав він і додав: – Не роздумуйте, гроші хороші!» Я був задоволений і, відчуваючи, що врятований, квапливо і щиро подякував йому, що, ймовірно, не часто траплялося в його практиці. Він добродушно поплескав мене по плечу і звелів показати, як флейту рознімати на частини та як її укладати в футляр. Потім він одразу ж розкрив його і виставив у вікні.

Опинившись на вулиці, я знову розглянув обидві монети, бажаючи ще раз переконатися, що у мене в руках і справді достатня влада, щоб угамувати голод. Світлий блиск срібла, блиск мигцем побачених, але все ще не забутих очей, промінь сонця, що показав мені вранці, відразу ж після молитви, забуту флейту, – все це, здавалося мені, виходить від одного джерела і якось пов’язано з потойбічним світом. Розчулений і пройнятий вдячністю, вільний од усяких життєвих турбот, я дочекався обідньої години, переконаний, що всемилостивий Бог особисто надав мені допомогу. «Отже, все йде як належить, – думав я, відчуваючи, як розхитано моє горде вільнодумство, – я можу прийняти це скромне диво на свій рахунок і по праву подякувати за нього Господу». Вже мовби для симетрії я додав до моєї маленької ранкової молитви коротку подячну молитву, не бажаючи обтяжувати великого володаря всесвіту численними або гучними словами.