Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Але коли я писав листа, то, боячись запитати занадто багато, в останню хвилину зменшив необхідну мені суму майже наполовину і думав, що зумію вивернутись. Тому грошей, отриманих за векселем, ледь виявилося достатньо, щоб сплатити всі мої борги, і якщо я хотів забезпечити себе хоча б на короткий час, я був змушений просити відстрочки у найбільш заможних кредиторів із числа тих, хто дружньо позичив мені грошей. За деякими нерішучими відповідями я зрозумів, що моє прохання виявилося несподіваним, і почуття сорому змусило мене взяти його назад.

Тільки один із кредиторів, бачачи барву збентеження на моєму обличчі, відмовився на час від грошей, хоча і збирався незабаром виїхати. Він дозволив мені повернути свій борг, коли мені це буде зручніше; він, за його словами, міг поки що обійтися без цих грошей і обіцяв мені при нагоді дати про себе знати.

Завдяки його люб’язності я міг спокійно пожити ще кілька тижнів. Але цей випадок пробудив у мені серйозні думки про моє становище та про себе самого, про духовний стан мого «я». Поставивши собі за мету наочно уявити собі свою сутність і становлення самого себе, я, за раптовим бажанням, купив кілька пачок паперу і почав описувати своє колишнє життя та пережиті випробування. Але тільки-но я занурився в цю роботу, як одразу ж начисто забув свої критичні наміри та цілком віддався споглядальним спогадам про все, що колись будило в мені радість чи печаль, всяка турбота про сьогодення зникла, я строчив з ранку до вечора, день за днем, але не як людина, обтяжена турботами, – ні, я писав так, немов сидів у власній альтанці, оточений весняною природою, зі склянкою вина по праву руку і з букетом свіжих польових квітів – по ліву. У тих похмурих сутінках, які давно вже обступили мене, мені починало здаватися, що у мене зовсім не було юності, й ось тепер під моїм пером розгорнулося жваве молоде життя, яке, незважаючи на убогість усього, що було навколо, захопило мене, прикувало мою увагу і сповнювало мене то щасливими, то покаянними почуттями.

Так я дійшов до того моменту, коли рекрутом я стояв у військовому строю і, не маючи можливості рушити з місця, побачив на дорозі прекрасну Юдіф, яка вирушала до Америки. Тут я відклав перо, позаяк усе пережите мною з тієї пори було надто ще животрепетним. Усю цю купу списаних аркушів я негайно відніс до палітурника, щоб одягнути рукопис у зелений коленкор, мій улюблений колір, і потім заховати книгу в стіл. Через кілька днів, перед обідом, я вирушив за нею. Але майстер, очевидно, не зрозумів мене й оправив книгу так витончено і вишукано, як мені й на думку не спадало йому замовляти. Замість перкалю він поклав шовкову матерію, позолотив обріз і приробив металеві застібки. У мене була з собою вся моя готівка; її вистачило б іще на кілька днів життя, тепер я мусив викласти її всю до останнього пфеніга палітурнику, що я, не довго думаючи, і зробив, і замість того, щоб піти пообідати, мені залишалося лише вирушити додому, несучи в руках найнепотрібніший на світі твір. Уперше в житті я не обідав і прекрасно розумів, що тепер настав край як позикам, так і оплаті їх. Через кілька днів ця неприємна подія, звичайно, однаково б настала; все ж вона вразила мене своєю несподіванкою та спокійною, але невблаганною силою. Другу половину дня я провів у себе в кімнаті й, не попоївши, ліг у постіль раніше звичайного. Тут мені раптово пригадалися мудрі застільні промови матінки, коли я ще маленьким хлопчиком вередував за їжею і вона мені говорила, що коли-небудь, можливо, я буду радий хоча б такому обіду. Наступним моїм відчуттям було відчуття поваги перед природним порядком речей, перед тим, як усе складається закономірно: і справді, ніщо не може змусити нас із такою ґрунтовністю усвідомити закони необхідності в житті, як голод: людина голодна тому, що вона нічого не їла, і їй нічого їсти тому, що в неї нічого немає, а немає у неї нічого тому, що вона нічого не заробила. За цими простими та непримітними думками пішли інші роздуми, що випливають із них, і позаяк мені абсолютно нічого було робити і до того ж я не був обтяжений ніякою земною їжею, я знову продумав усе своє життя, незважаючи на книгу на столі, оправлену в зелений шовк, і згадав усі свої гріхи, але голод безпосередньо викликав жалість до самого себе, а тому я і до них відчував м’яку поблажливість.

Із цими думками я спокійно заснув. Прокинувся я в звичайний час, уперше в житті не знаючи, що їстиму. З якогось часу я скасував сніданок, вважаючи його зайвою розкішшю, тепер я був би щасливий отримати його, але господарі не мусили знати, що я голодую, – мені було абсолютно ясно, що в моєму новому становищі найнагальнішою необхідністю була найсуворіша таємниця. До цього часу я залишився сам, майже вся молодь роз’їхалась, і тому не було жодної людини, якій я міг звірити такий надзвичайний факт. Бо той, хто, не будучи жебраком, одного прекрасного дня фактично позбавлений можливості попоїсти, хоча і живе в суспільстві, справляє таке ж враження, як собака, якому прив’язали до хвоста супову ложку. Тому я не міг сидіти спокійно, сховавшись за своїми намальованими на полотнах лісами, і в обідню годину був змушений вийти. На вулиці світило яскраве весняне сонце; люди весело обганяли одне одного, кожне поспішало до свого обіднього столу. Я спокійно проходив повз них, не звертаючи на себе нічиєї уваги, і при цьому зауважив, що мені хочеться не стільки гарного обіду, скільки одного з тих свіжих підсмажених хлібців, які я бачив у вітринах булочних: так зрештою всі бажання і потреби звелися до цього найбільш простого і загального засобу харчування, знову підтверджуючи справедливість стародавнього вислову про хліб повсякденний.