Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Повернувшись додому, матінка знайшла кришку столу ще відкинутою, шухляди, тепер уже порожні, були ще висунуті; вона замкнула їх і попутно висунуло ту, де в маленькій чашечці лежала для її повсякденних витрат купка монет, яка немов говорила, що вже немає більше вибору між достатком і злиднями і що тепер навіть при всьому бажанні стара не може нічого собі дозволити. Але вона про це не думала, та це й не мало для неї ніякого значення. Вона замкнула й цю шухляду, сховала письмове приладдя і сургуч, зачинила бюро на ключ і, щоб відпочити, опустилася на свій старий табурет – пряма, як сосонка.

Мене при цьому не було, але завдяки знанню її звичок я чітко бачу її такою ще й тепер – подібно до того як знавець старовини за деякими прикметами та відправними точками відновлює загальний вигляд зруйнованого пам’ятника.

Пакет із грошима приніс не хазяйський синочок, як того листа, – його мені доставив до кімнати сам листоноша. Неквапливі солідні кроки по сходах, яких так давно не було чутно, підняли дух у моїх господарів, які обдаровували мене своєю непорушною довірою; з почуттям удячності взяли вони досить велику суму боргу, що набіг, після того як я не без зусиль звільнив гроші від багатьох паперів і мотузок і швидко пробіг прикладеного листа, продиктованого матінці її невсипущою турботою про мене.

Із задоволеною усмішкою розписалися в отриманні боргу і кравець, і швець, й інші постачальники, виявляючи готовність до подальших послуг. Мене все це так утішило, наче це був мій власний заробіток і я сам роздобув ці кошти для сплати боргів. Я майже шкодував, що більше нічого було оплачувати і що ця пишність так скоро добігла кінця; але мій запал швидко вщух, коли я того ж дня почав оддавати добрим знайомим те, що брав у них у борг готівкою, і при цьому побачив, із якою цілковитою байдужістю вони брали гроші. Я зрозумів, що в їх очах я не вчинив нічого особливого, і сховав своє самовдоволення в кишеню. Все ж у мене стало легко на душі; я сприйняв платоспроможність моєї матері до певної міри як свою власну і ввечері відсвяткував скромну перемогу звільнення, витративши на це, одначе, таку суму, на яку матінка моя могла б існувати тижнів два. Разом з приятелями я навіть співав, і набагато веселіше, ніж це траплялося за останній час, співав пісню, сповнену презирством до мирських турбот, ніби для мене минули всі біди на світі.

Але вже на ранок, побачивши купку талерів, яка залишилася від усього мого багатства, я знову зрозумів, що у кожної мотузочки є кінчик. Тепер, коли я уважніше все обчислив і підрахував залишок, розірвавши вже розпочату купку і звільнивши її від паперу, з’ясувалося, що я можу прожити на це не більше трьох місяців. Я вельми здивувався, як швидко повернулася до мене моя турбота, і навіть насамкінець припустив, що вона і не відходила зовсім, як розумна їжачиха, що за часів змагання в бігу з зайцем спокійно сиділа, сховавшись у борозні, та кричала: «А я вже тут!»

Тому я не зволікав і зробив пошуки нового заробітку; по зрілому міркуванні я, як мені здавалося, мудро обрав уторовану доріжку і почав писати два невеликі пейзажі без претензії на оригінальність стилю або фантазію, але, навпаки, з ретельним урахуванням смаків публіки, причому все ж клав щоразу в основу картини відібрані мною правдиві види природи та не перетворював силоміць красу в незграбність і витончені обриси в безформність. Я вірив, що досягну цим шляхом удачі, але в той же час усе, чого я прагнув і чим я хотів сподобатися, перетворювалось у моєму виконанні лише на скромний, чистенький малюнок, а вся картина набувала знову підозрілого нальоту якогось художнього стилю. Цим я знову ж досягав своєї мети, – адже ті ж люди, які, кажучи про справи повсякденного життя, люблять вживати гучні слова та пишномовні вислови, відразу ж морщать ніс, якщо почують у мистецтві що-небудь схоже на художній стиль або своєрідну форму.

Чимало ретельності й уваги віддавав я цій роботі, але мене турбували невгамовний плин часу і щоденне зменшення моєї грошової наявності; всі мої помисли були пронизані тривогою та сподіванням. Про цей короткий період я згадую як про спокійний, мирний відрізок життєвого шляху, рівномірно наповнений скромними бажаннями, сумлінною працею та втішним очікуванням невідомого успіху. Якщо при такому становищі є ще шматок хліба, а думки про майбутні потреби підстьобують душевні сили, то так можна пробути і до кінця життя. Але розумієш це лише тоді, коли надії зломлені й тобі залишається тільки мріяти про повернення колишніх часів, що обіцяли якесь туманне майбутнє.