Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Поки я так міркував, мій намір постав переді мною в найневигіднішому світлі; журно опустив я аркуш із малюнком, який тримав у руці, і знову сів на свою дорожню скриню. Невже таким буде результат довгих років навчання, невже цим завершаться такі великі сподівання, такі самовпевнені промови? Невже я сам закрию собі шлях до образотворчих мистецтв і безславно зникну в мороці, де животіють бідняки, що займаються бездарною мазаниною? Я не подумав навіть про те, що збирався було виступити з серйозною роботою, але злодійкуватий ремісник украв у мене мій успіх; я шукав лише вразливе місце в собі самому, позаяк був занадто самовпевнений, аби вважати себе невдахою, і скінчив тим, що, не внісши ясності, зітхнувши, дозволив собі відстрочку рішення, яку вже неодноразово давав собі й раніше, але не зумів використати, коли справа була в досягненні найближчої необхідної мети.

Так сидів я, знову опустивши голову на руки, і думки мої блукали всюди, поки не досягли батьківщини, звідки вони мені принесли нові турботи, – мені почало здаватися, що матінка здогадується про мої клопоти й турбується про мене. Зазвичай я писав їй регулярно, в комічному дусі описуючи незнайомі вдачі та звичаї, які мені доводилося спостерігати, вплітаючи в свою розповідь анекдоти й жарти, щоб розвеселити її здалеку, а також, мабуть, аби похвалитися своєю веселістю. Вона відповідала мені сумлінними повідомленнями про домашні справи й у відповідь на мої жартівливі оповіді описувала весілля чи похорон, розорення однієї сім’ї й підозрілі успіхи іншої. Так я дізнався про смерть дядька і про те, що діти його розсіялися по світу, розбрелися по курних дорогах війни, тягнучи за собою візки з дітлахами, подібно до євреїв у пустелі. Проте з якогось часу листи мої стали рідші та коротші; здавалося, матінка боїться питати про причину мого мовчання, і я був їй вдячний, позаяк не міг до пуття відповісти. Вже кілька місяців я зовсім не писав, і вона теж замовкла. І ось, коли я сидів у тиші моєї кімнати, почувся легкий стукіт у двері, й увійшов хлопчик, несучи в руках лист, надісланий моєю матір’ю, як це було видно з почерку та печатки.

Вона не могла більше переносити невідомість, або, вірніше, страх, що зі мною щось скоїлося, боялась, що не все йде, як хотілося; вона бажала знати мої обставини і наміри на майбутнє, турбувалася, що я наробив боргів, – адже вона не знала, заробляю я щось чи ні, а маленьку спадщину було давно витрачено. На випадки потреби, писала вона, у неї є деякі заощадження, і я зможу ними скористатись, якщо тільки відверто напишу їй про все.

Хлопчик, який приніс листа, не встиг іще піти, – так швидко я пробіг його очима; колись ця дитина мені послужила натурщиком для мого маленького Ісуса в тому християнсько-міфологічному або геологічному пейзажі, я вивчав на ньому необхідні пропорції. Тепер, перебираючи свої речі, я випадково вийняв цю картину і поклав її зверху, а хлопчик опинився поруч із нею і, вказуючи пальцем на божественне дитя, мовив: «Це я!» Завдяки такому зворушливому збігу, пригода ця могла здатись якимось дивом, – маленький носій доброї вістки постав ніби посланцем самого божественного провидіння, і хоча я не вірив у дива, навіть у вигляді такого доброго жарту Всевишнього, мені надзвичайно сподобалася ця маленька пригода, і материнський лист мене подвійно втішив. Так уже сталося, що той же персонаж, якого я помістив у своїй картині з метою надати їй відтінок глибокодумної іронії, тепер утрутився в мої справи, внісши в них щось від благочестивої притчі, облагородивши їх невиразним натяком на вічність.

Усе здавалося тепер благополучним і виконання всіх сподівань знову можливим, навіть досить імовірним; я ні на хвилину не похитнувся, чи прийняти запропоновану мені жертву, й відповів матінці трохи зніяковіло, але відверто й навіть весело. При цьому я не забув повідомити їй про мої дивні університетські заняття, які в сьогоденні, щоправда, відволікали мене від мого основного завдання, але в майбутньому мали принести певну користь, і, зрештою, я знову досяг мису добрих надій та обіцянок.

Коли матінка отримала цього листа і прочитала його, вона замкнула двері, відімкнула свій старий письмовий стіл і з надр його шухляд уперше витягла на світ заощаджені скарби. Вона склала талери в стовпчики, загорнула їх кілька разів у цупкий папір, зав’язала незграбний пакет мотузкою і накапала на нього з усіх боків сургучем; вона припечатала все це абсолютно не по-діловому, та й узагалі вона старалася даремно – він був досить міцно запакований. Але так їй здавалося надійніше. Потім вона поклала важкий пакет у свою сумочку і швидко попрямувала манівцями на пошту; вона нікого не хотіла зустріти, позаяк не збиралася говорити, куди несе гроші, якби її хтось про це запитав. Насилу тремтячими руками вона вивільнила важкий згорток із шовкового мішечка, простягнула його у вікно і з почуттям полегшення випустила з рук. Чиновник подивився на адресу, потім на відправника, зробив усі необхідні процедури, видав квитанцію, і вона, не оглядаючись, пішла, ніби не віддавала гроші, а, навпаки, відняла їх у когось. Ліва рука, на якій вона несла цей тягар, втомилася й отерпла, і вона поверталася додому дещо схвильована, мовчазно пробираючись крізь натовп байдужих людей, які не здатні дати своїм дітям жодного гульдена, щоб не похвастати цим, не пошуміти або не побідкатися, не поплакатися з такого приводу. Коли мій дядько був живий і ще проповідував, він одного разу сказав: «Бог добре знає, які люди тихі та скромні, а які ні, й він любить час від часу обмежити останніх, а їм, звичайно, невтямки, звідки це йде. Мені здається, що його це навіть тішить!»