Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Він запитав мене, чим я займаюсь, і я скористався цією обставиною, щоб отримати у нього пораду. Він охоче відвідав мене і не без подиву глянув на мою роботу, особливо на той начерк з натури, який послужив їй основою. Дерева, залишки колишнього, нині викорчуваного лісу, мали своєрідний, але надзвичайно мальовничий вигляд, який не часто зустрінеш, і їх розташування на схилі хребта було не менш оригінальним. Імовірно, відтоді й ці дуби були зрубані, так що навряд чи іншому художнику вдалося сфотографувати цей краєвид, і, таким чином, сам сюжет мого етюду з натури та розпочатої картини навіть без усякої заслуги з мого боку здавався цінним і рідкісним. Ця обставина, мабуть, і спонукала досвідченого пейзажиста жваво зацікавитися моїм начерком. Спершу він на словах критикував малюнок і, вбачаючи в ньому багато зайвого, що заважало задуму, радив це зайве прибрати і виділити істотне. Потім, спонукуваний стрімким прагненням, він схопив олівець та папір і, продовжуючи розмовляти, своєю впевненою рукою надав висловленій думці настільки наочне здійснення, що не минуло й півгодини, як був готовий майстерний начерк, який зайняв би не останнє місце в будь-якій колекції хороших малюнків. Щоправда, я спостерігав із таємним жалем, як зникала то одна, то інша подробиця, що мала для мене глибокий зміст або символічне значення, – я б сам нею не пожертвував, але разом з тим із задоволенням відзначив, що якраз завдяки цьому більш опукло і яскраво виступило інше, та й написати всю картину тепер було набагато легше. Я радів, що в добрий час зустрів цю людину, і вже заздалегідь був радий майбутній роботі. Тепер потрібно було зробити новий начерк, оскільки художник, закінчивши своє повчання, склав аркуш зі своїм малюнком і, спокійно поклавши його в кишеню, привітно попрощався, залишивши мене сповненим вдячним почуттям.

Продовжуючи роботу над картиною, я щосили намагався і старанно, наскільки вмів, дотримувався порад майстра. Щоправда, мені вже потім здалося, що в композиції ніби занадто багато відкинуто і це невигідно для моїх скромних фарб, тим більше що тепер, коли картина вже по-справжньому наближалася до кінця, мені не вистачало основних навичок. Усе ж через декілька тижнів я глянув не без задоволення на плоди своїх зусиль; я замовив просту раму, без усякої позолоти, – вона мала підкреслити серйозність художнього задуму, що не прагне до прикрашання, і до того ж вона відповідала моєму становищу, – і послав картину на виставку, де щотижня вивішувалися нові твори, призначені для продажу.

Отже, настав той день, про який я з такою впевненістю говорив перед опікунською радою, прийшов початок самостійного заробітку. Коли я наступної неділі ввійшов до зали, де тіснився святковий натовп, мені чітко згадалися ті горді слова, але тепер я вже відчував деяку боязкість – занадто багато чого залежало від цієї виставки. Ще здалеку вгледів я мою непримітну картину, але не наважувався підійти ближче, – я раптом відчув себе бідною дитиною, яка, змайструвавши з клаптика вати і декількох ниток мішури баранчика для різдвяного базару, поставила його чотирма негнучкими ніжками на камінь і боязко чекає, щоб хто-небудь із сотень перехожих кинув на нього погляд. Це була не зарозумілість, а радше очікування щасливого випадку, яке могло б принести мені прихильного покупця для мого різдвяного баранчика.

Одначе навіть про такий щасливий випадок не могло бути й мови; ледь я зайшов до наступної зали, як побачив на стіні мій ландшафт, виставлений моїм порадником, він сяяв усіма барвами його майстерності; ціна однієї тільки рами набагато перевищувала ту скромну ціну, яку я наважився запитати за свою картину. Приєднаний до неї аркуш сповіщав про продаж вдалого твору, що вже відбувся.

Гурт художників розмовляв, стоячи перед картиною.

– Звідки він узяв такий чудовий сюжет? – сказав один. – У нього вже давно не з’являлося нічого нового!

– Там, у тій залі, – сказав інший, щойно підійшовши до співрозмовників, – висить точно такий же ландшафт, очевидно роботи якогось новачка, який навіть до пуття не вміє ні ґрунтувати полотно, ні лесувати.

– Значить, він украв у того, от шахрай! – засміялись інші й вирушили подивитися на мою злощасну картину. Я ж зупинився перед роботою, що перемогла мене, і, зітхаючи, подумав: «Чия відвага, того й перемога!» Але коли я почав уважно розглядати картину, мені здалося, що всі ті зміни, які вніс художник, хоча і відповідають його майстерній техніці, для моєї стриманої манери були б, мабуть, шкідливі.