Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Із кошиком у руці вона спокійно й діловито йшла спочатку в м’ясні ряди; розсудливо і скромно стоячи позаду, за натовпом заможних господинь і служниць, які шумно і з зухвалими зауваженнями наповнювали свої кошики, вона несхвально спостерігала за поведінкою всіх цих жінок і особливо сердилася на жвавих, легковажних служниць, які реготали над жартами веселих м’ясників і не помічали, як ті, за жартівливими примовками та сміхом, накладали на ваги неймовірну безліч кісток і плівок, – пані Елізабет Леє не могла байдуже бачити таке неподобство. Якби це були її служниці, вони б дорого заплатили за те, що закохано хихикали, дивлячись на м’ясників, і, в усякому разі, їм довелося б самим з’їдати хрящі та горловину, підсунуті їм цими шахраями. Але з примхи долі дерева не виростають до небес, і та, що була б, мабуть, найсуворішою з усіх жінок, що товпилися на базарі, могла розпоряджатися хіба що шматочком яловичини, купленим нею з обачністю і терпінням.

Поклавши м’ясо в кошик, вона прямувала до овочевого ринку на березі, й там погляд її тішили зелені корінці та строкаті барви фруктів – усе те, що було звезене сюди з садів і полів. Вона брела від кошика до кошика і – по непевних перехідках – від човна до човна, роздивлялася гори зйлені та, милуючись її красою і дешевизною, судила з усього цього про добробут держави і притаманної їй справедливості; при цьому в пам’яті її спливали спогади про зелені простори та сади її юності, де вона сама колись збирала настільки рясний урожай, що була в змозі роздарувати вдесятеро більше того, що тепер із великою обачністю купувала. Якби їй доводилося тепер мати численні запаси та вести велике господарство, вона б іще примирилася з тим, що вже не мала колишньої можливості саджати і сіяти, але у неї цієї втіхи не було, і лише жменька зелених бобів, кілька листочків шпинату і дві-три жовті ріпки, які вона зрештою купувала, висловлюючи чимало гірких слів із приводу дорожнечі, разом з пучком петрушки або зеленої цибулі, які їй удалося виторгувати на додачу, слугували їй жалюгідним символом минулого.

Білий хліб із міської пекарні, що був до цього часу в ужитку в нашій оселі, вона теж скасувала і щотижня купувала собі дешевий, грубого помелу хлібець. Матінка так бережливо його їла, що він врешті-решт перетворювався на камінь; але, із задоволенням гризучи його, вона, здавалось, насолоджувалася своїм добровільним самозреченням.

У той же час вона, щоб уникнути зайвих витрат, стала потайливою та скнарою, обережною та стриманою у відносинах із людьми; вона нікого не запрошувала до столу, а якщо їй і траплялося пригощати когось, то робила це так бідно, так боязко, що могла б уславитися скупою та нелюб’язною, якби не відшкодовувала цю сувору ощадність подвоєною готовністю працею власних рук допомогти людям. Вона з’являлася всюди, де могла бути корисною порадою чи справою, добра і витривала, вона не боялася ніяких труднощів, швидко давала лад своїм справам і тому багато часу віддавала таким послугам то в одній, то в іншій родині, скрізь, де людям загрожували хвороба або смерть.

Але всюди привносила вона мистецтво точного розподілу витрат, так що люди заможніші, вдячно приймаючи її невпинні турботи, все ж часто говорили за її спиною, що, по суті кажучи, пані Леє чинить гріх, будучи такою боязкою, такою недоступною спокусам, і не може або не бажає здатися на ласку Господа Бога. Вона ж, навпаки, полишала на Боже провидіння все, що було їй незрозумілим, і насамперед – усі моральні труднощі, з якими вона небагато мала справу, позаяк ніколи не шукала небезпечних шляхів. Одначе Бог був її повсякчасною опорою і в питанні щоденного харчування, але це питання здавалось їй настільки важливим, що вона ніколи не вагалася вжити спершу сама захисних заходів, так що збоку здавалося, ніби вона покладається тільки на саму себе.

Із залізною завзятістю трималася вона свого способу життя; ні сонячні проблиски радості, ні тяжке нездужання, ні веселощі, ні туга не могли схилити її піти хоча б на найменші зайві витрати. Вона заощаджувала монету за монетою, складала їх разом, і вони були заховані надійніше, ніж у скриньці найзапеклішого скнари. І з терплячістю скупинді вона складала гроші, але не для насолоди очей – ніколи не переглядала накопиченого й не перераховувала, а тим більше не уявляла собі – все, що можна за ці гроші придбати для окраси життя.

Я ж до цього часу вже давно витратив усі кошти, які були призначено для моєї освіти. Я заплутався в справжній павутині боргів, причому потрапив у неї якось само собою, завдяки спілкуванню зі студентами, спосіб життя яких значно відрізняється від способу життя адептів мистецтва. Останні з самого початку змушені користуватися світлом дня для безперервного вправляння своїх здібностей; уже це одне вимагає іншого господарського розпорядку, схожого на добрі старі звичаї ремесла. У часи мого знайомства з багатим Люсом і з Еріксоном, які теж звикли до безтурботного життя, мені ніколи не доводилося відчувати свою порівняльну бідність. Ми зустрічалися зазвичай лише вечорами, і вони проводили час, як правило, не інакше, ніж могли собі дозволити я та інші малозаможні люди; про те, щоб штовхати один одного на небезпечну марнотратність, не могло бути й мови, а якщо веселий настрій або яке-небудь свято викликали непередбачені витрати, то це ніколи надовго не порушувало рівноваги.