Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я зловив муху і кинув її в павутину, в середині якої нерухомо висів її власник. Одразу ж він накинувся на бідолаху, почав крутити її та вертіти в своїх лапах, попередньо перев’язавши їй крила та лапки міцними нитками, потім укрив її суцільною сіткою павутини, весь час із найбільшою спритністю обертаючи свою здобич задніми лапами, подібно до печені на рожні; таким чином він перетворив її на зручний пакет і потягнув до свого насидженого місця. Але вже хижий павук-паразит полишив свій спостережний пост і стрімко наближався, готовий відняти здобич у мисливця, що законно нею заволодів; ледь помітивши ворога, той повісив свій ягдташ на ґрати фортеці та з швидкістю блискавки кинувся на нападника. З палаючими очима і витягнутими передніми лапками вони зійшлися, примірялись, як справжні бійці, й накинулись один на одного. Після жаркого бою павук, який захищав свої законні права, змусив супротивника втікати і повернувся до своєї здобичі; але її встиг за цей час викрасти другий розбійник, який саме в цю хвилину тягнув муху в свій притулок. Оскільки цей більш щасливий викрадач уже опанував здобич, йому вдалося відігнати законного власника, який переслідував його, і вислизнути, швидко покинувши павутину. Пограбований павук схвильовано повзав туди й сюди, штопав свою мережу там, де її було пошкоджено в ході бою, і зрештою знову сів посередині.

Тоді я приніс іще одну муху; павук схопив її, як і першу; але знову до нього підібрався колишній викрадач, якому голод не залишав вибору; одначе тепер, замість того щоб майстерно огортати свою жертву, павук просто взяв її своїми щелепами, як ведмідь вівцю, і поніс уже не на середину, а, вибравшись із сітки назовні, – в затишне місце. Йому не вдалося добрести туди: ворог перегородив йому дорогу, і павуку довелося шукати притулку в іншому місці, – він не хотів випустити улов і тому не міг прийняти бій. І ось почалися нові, ще більш болісні халепи бідного павучка: вітер посилився й так розгойдав сітку, що обірвалася одна з найміцніших ниток, її головна опора. При цьому муха впала, противник зник із очей, і тільки сам павук залишився на місці, продовжуючи виконувати свої обов’язки. Як матрос під час шторму висить на снастях корабля, так і він тріпотливими лапками чіплявся за розгойдані нитки павутини, намагаючись урятувати те, що ще можна було врятувати, не звертаючи уваги на пориви вітру, які жбурляли його туди й сюди разом із його спорудою. Тільки коли я зламав гілку і змахнув усю павутину, він утік у глиб чагарника, схилившись перед вищою владою. «Ну, на сьогодні, мабуть, з нього досить», – подумав я і вирушив далі. Але коли через чверть години я знову проходив повз ті кущі, павук почав ткати нову павутину, і вже були готові радіальні опори. Тепер він тягнув більш тонкі сполучні нитки, – щоправда, вже не такі рівні й ніжні, як у загиблої павутини; у нього виходили більш широкі або, навпаки, занадто вузькі просвіти, – тут не вистачало нитки, там він протягував її двічі. Коротше кажучи, він поводився, як людина, якій довелося пережити щось важке, болісне, яка сповнена своїм горем і в неуважності знову береться за роботу. Так, це було очевидно, – крихітна істота твердо вирішила: «Нічого не поробиш! Доведеться, благословившись, усе почати знову!»

Вельми я дивувався цьому, – адже така здатність до прийняття рішень у такому крихітному мозку піднімається майже до людської свободи волі, яку я відстоюю, або зводить останню до рівня сліпого закону природи, якогось інстинкту. Щоб уникнути цього, я відразу ж підвищив свої моральні вимоги, тим більше що при створенні повітряних замків уже не рахуєшся з більшими чи меншими витратами. Чи вдасться коли-небудь побудувати ці повітряні замки, правлять вони хоча б для охорони зручного середнього шляху, як римські укріплення колись охороняли військові дороги, – це залишиться таємницею життєвого досвіду, яку рідко видає набута скромність.

Отже, я був озброєний блискучим мечем вільної волі, не будучи, одначе, воїном. Про те, що спочатку я мав намір отримати деякі відомості з анатомії для кращої передачі людського тіла, я вже майже забув, кинувши всякі подальші дослідження в цьому напрямку.

Не розумію, як це сталося, але того ж літа я потрапив на підготовчий курс лекцій із юриспруденції, причому пропустив усього лише кілька занять, тому що незабаром мені здалося абсолютно немислимим не знати того, про що я незадовго до цього не мав ніякого уявлення й чого від мене ніхто не вимагав. Деякі книги мені позичили мої нові знайомі, які тепер роз’їхалися на канікули, інші я придбав сам. Я занурився в них і читав добу безперервно, немов мене очікував іспит, а коли восени знову відчинилися двері аудиторій, опинився в якості слухача на першій же лекції з римським правом, жодною мірою не збираючись стати юристом, але лише для того, щоб проникнути в суть цих речей і зрозуміти їх походження. Щоправда, тут я залишався недовго, лише доти, поки не відчув більш розумного прагнення до вивчення історії римської держави і народу взагалі, а звідси було вже недалеко й до грецьких міфів, із жалюгідним, скороченим переказом яких я мусив розлучитися в середині шкільного курсу, коли мені довелося залишити навчання. Я тепер поводився дуже тихо й сумирно; я радісно насолоджувався всієї цієї поезією, причому коли я чув милозвучні стародавні назви, переді мною незмінно вставали мальовничі пейзажі Еллади, її острови та передгір’я.