Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Випадково я натрапив на кілька томів німецьких старожитностей: правових документів, вироків, пророкувань, легенд і міфів, які тоді перебували в розквіті своєї слави; тут усі шляхи вели до найдавніших часів моєї власної батьківщини, і знову, дивуючись, зазнав я все зростаючу радість при вивченні права та історії своєї країни. У той час уже зароджувався культ Брунгільди, викликаний прагненням відродити юність Німеччини, і він витісняв тінь доброї господині – Туснельди, подібно до того як демонічна Медея сильніше притягує пересичені почуття, ніж людяна Іфігенія. Слабосильним і кволим лицарям особливо припала до серця знехтувана героїчна діва, оповита хмарною пеленою, і багато заднім числом віддали їй свою любов. Це сяюче видіння осяяло відблиском своїх променів картини минулого та пробудило до життя протиставлений їй образ Зіґфріда, що спав у глибині тінистих лісів.

Такі погляди, породжені моєю фантазією, все ж швидко поступилися місцем думкам більш тверезим, ледь я ближче підійшов до розгляду історії та, як новий Санчо Панса, в декількох тривіальних прислів’ях міг висловити сенс майже будь-якої події. Я побачив, що кожне історичне явище триває рівно стільки, скільки того заслуговує його глибина та внутрішня життєздатність, відповідно до роду свого виникнення. Я побачив, що тривалість усякого успіху являє собою лише результат усіх застосованих при цьому засобів і випробування розумності й що в ході історії ніщо не може порушити безперервного ланцюга причин і наслідків – ні надії, ні страх, ні скарги, ні шаленство, ні зарозумілість, ні малодушність, бо рух поступальний і назадній змінюються за певним ритмом. Я спробував тому звернути увагу на такі співвідношення в історії й порівняв характер подій і обставин із їх тривалістю та послідовною їх зміною: який, наприклад, стійкий історичний порядок, що існує досить довго, обривається несподівано, а який добігає кінця поступово, або які несподівані події, що швидко відбуваються одна за одною, все ж мають тривалий успіх? Який вид руху викликає швидку реакцію і який – повільну, які з них зовні обманюють і ведуть до помилок і які відкрито йдуть визначеним шляхом? У якому співвідношенні взагалі перебувають сукупність морального змісту й ритм століть, років, тижнів і окремих днів? Завдяки цьому я припускав набути здатність визначити на початку всякого руху, керуючись його своєрідними рисами та властивостями, якою мірою розсудливий і вільний громадянин світу має покладати на нього надії або зустрічати його побоюваннями. «Що посієш, те й пожнеш!» – думав я, це і в історії, на щастя, є не тільки заїждженою фразою, а незаперечним законом. Тому для сучасного життя досить корисним є знання такої істини: ми мусимо уникати всього, що знаходимо гідним осуду та негожим у наших супротивників, і чинити лише так, як знаходимо справедливим, і не тільки зі схильності, але також із доцільності й розуміння історичного ходу подій.

Відтепер моїм улюбленим місцеперебуванням стали оселі науки, і там я проводив час як вільний слухач, який прагне почути і побачити все можливе, на зразок панича, що в університетах шукає лише загального вдосконалення, але аж ніяк не життєво необхідних знань. Хоч де б оголошувалися демонстрації цікавих дослідів з фізики, хімії, зоології чи анатомії, хоч де б виступали знамениті лектори, я завжди був у потоці допитливих слухачів. Після лекції мене незмінно можна було знайти посеред натовпу студентів, які випивали традиційний передобідній кухоль пива, як годиться істинним буршам. Тільки тепер я почав поводитися наперекір пораді доглядача мір і ваги – ніколи не ходити до корчми раніше вечора; мені не терпілося почути обговорення лекції й самому висловити свою думку. Часом, захопившись, я починав гучно ораторствувати, зовсім як у ті часи, коли, розтрачуючи вміст скарбнички, хвалився перед хлопцями і йшов назустріч біді.

І от виявилося, що знову є скарбничка, яка чекає лише свого застосування. Наступного дня після мого від’їзду, – відтоді минуло вже більше трьох років, – матінка почала господарювати по-новому і навчилася жити, майже нічого не витрачаючи. Вона винайшла своєрідну страву, що нагадувала юшку спартанців, яку вона з року в рік, день за днем варила собі до обіду на вогні, який горів майже без дров, так що одна в’язка трималась у неї цілу вічність. Тепер вона їла зовсім самотня й тому в будні не накривала на стіл, економлячи не так свої сили, скільки гроші на прання; мисочку ставила вона на просту солом’яну рогожку, яка завжди залишалася чистою, і, опускаючи в суп свою потемнілу від часу маленьку ложку, не забувала закликати Господа Бога і просити його про хліб повсякденний для всіх людей, а особливо для свого сина. Тільки по неділях і святкових днях вона клала на стіл чисту полотняну скатертину та готувала собі шматочок яловичини, купленої в суботу. Навіть і цю покупку вона робила не заради свого недільного обіду (сама вона готова була і в неділю задовольнитися спартанським супом, якби так було потрібно), але скоріше через те, щоб не втратити зв’язок зі світом і хоч раз на тиждень мати можливість показатися на старому ринку та подивитися, що робиться на світі.