Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я пройнявся глибокою вдячністю до красномовного вчителя, який і не знав мене зовсім; мабуть, це не найгірша якість людини, якщо вона буває більш вдячна за духовні блага, ніж за матеріальні благодіяння, причому наша вдячність тим більша, чим меншою є та безпосередня реальна користь, яку приносить нам духовне благодіяння. Тільки якщо матеріальне добродіяння має в собі й свідчення духовної сили, яка стає внутрішнім переживанням для одержувача, вдячність його досягає прекрасних вершин, які облагороджують його самого. Адже переконання, що чиста чеснота і добро існують на світі, – це найкраще, що може нам послати доля, і навіть порок потирає від задоволення свої незримі чорні руки, коли він переконується в тому, що є люди доброчесні та благородні.

У той час як поступово вимальовувалися контури вчення про нашу людську природу, я помітив не без подиву, як речі, поряд із їх відчутними формами, набули в моїй голові якогось фантастичного характерного вигляду, який, щоправда, загострив сприйняття зовнішнього світу, але загрожував точному пізнанню. Це відбувалося від звички підходити до всього з точки зору образотворчого мистецтва, яке тепер вторглося в галузь умогляду, тоді як умогляд прагнув зайняти місце, яке по праву належало мистецтву. Так, я уявляв собі кровообіг як прекрасний пурпурний потік, над яким, немов туманний привид, схилився блідий дух нервів, закутаний у плащ із сіро-білої нервової тканини, він жадібно пив, ковтав і набирався сил, аби потім, подібно до Протея, перетворитися на наші п’ять почуттів. Або я бачив мільйони сферичних тілець, складових крові, які настільки ж незліченні й настільки ж невидимі простому оку, як полчища небесних тіл; бачив, як вони мчать уперед по тисячах каналів, чиї води невпинно опромінюються блискавками нервів, і ці спалахи, з точки зору вічності Всесвіту, так само короткі або так само тривалі, як ті періоди часу, які потрібні зіркам для проходження їх шляхів по орбітах, призначених долею. А повторюваність неймовірного розмаїття та єдності всієї космічної природи в кожній окремій жалюгідній черепній коробці уявлялася мені у вигляді неймовірної картини: крихітний, завбільшки з монаду, чоловічок у глибині мозку і, незважаючи на гадану щільність матерії, що його оточує, спрямовує підзорну трубу крізь далекі простори, подібно до астронома, який студіює світовий ефір; можливо, думалося мені, коливання нервової речовини мозку є не що інше, як дійсна подорож частинок думок або понять просторами півкуль. Ці й тому подібні безглузді ідеї спадали мені на думку.

Одначе серйозність учителя та його рівна, незворушна мова подолали нарешті всі ці дурниці й розбудили у мене увагу, що вже не слабшала до кінця, але потім поступилася місцем деякому збентеженню. Справа в тому, що, завершуючи своє вчення про розвиток органів почуттів і виникнення людської свідомості, він відкинув колишню свою стриманість і закінчив відкритим спростуванням так званої вільної волі. Він зробив це в декількох поміркованих фразах, які були виголошені м’яко та мирно, без ніякого самовдоволення чи самомилування; скоріше в них почулася настільки непримиренна відмова від цього принципу, що я відразу ж внутрішньо повстав проти його теорій, бо юність неохоче відмовляється від того, що здається їй добротворним і прекрасним.

Чим вище піднімалася ця людина в моїй повазі, тим старанніше намагався я відновити в собі ціновану мною свободу волі, яку, як мені здавалось, я здавна мав, застосовуючи її на ділі. У числі небагатьох предметів, які збереглися з тієї пори, у мене лежить записник, у якому міститься кілька квапливих записів, і я перечитую тепер ці списані олівцем сторінки, не відчуваючи колишньої самовпевненості, але й не без деякого хвилювання:

«Заперечення, висловлене професором, само по собі не лякає і не відштовхує мене. Існує вислів, що треба вміти не тільки руйнувати, а й будувати, і фразу цю часто застосовують люди поверхові, що люблять свої зручності, та зазвичай тоді, коли вони зустрічаються з незручною для них діяльністю, яка вимагає докорінної перебудови. Цей вислів доречний там, де що-небудь заперечується легковажно або з випадкового потягу; в інших випадках він нерозумний. Бо люди не завжди руйнують для того, аби побудувати що-небудь натомість, навпаки, нерідко вони старанно ламають для того, щоб дати місце повітрю та світлу, які самі собою з’являються там, де прибирають з дороги що-небудь зайве. Якщо дивитися на речі прямо і судити про них із цілковитою відвертістю, то нічого не можна назвати ні повністю негативним, ні повністю позитивним, якщо скористатися цими заяложеними висловами.