Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Все це сталося тоді, коли я, присвятивши мистецтву вже не один рік життя, думав досягти в ньому деяких результатів. Я міг би все це передбачити, перш ніж провів першу межу, і тепер, розмірковуючи про своє шалапутство, дивувався тому, що обрав раніше покликанням своїм не зображення людей, а тільки природи, в оточенні якої вони живуть і діють. І, продовжуючи роздумувати над цією фатальною випадковістю, я дивувався знову і знову, як узагалі могло статися, що я, ще на порозі недосвідченої юності, так легко наполіг на своєму бажанні й тим самим визначив на довгі роки свій життєвий шлях. Я ще не відмовився від омани молодості та вважав, що таке самовизначення в юному віці гідне найвищої похвали; але вже тепер у мені поступово зростало переконання, що для становлення юнака боротьба із суворим і завбачливим батьком, погляд якого провидить багато чого за порогом рідного дому, – гарт куди серйозніший, ніж почуття матері, яка любить чисто по-жіночому. Мабуть, уперше на моїй пам’яті я так ясно відчув, як мені не вистачає батька, і це відчуття гарячою хвилею накрило все моє єство. Я уявив собі, що, коли б мій батько був живий, я позбувся б своєї ранньої свободи, можливо, зазнавав би жорстоких покарань, але зате він би вивів мене на уторовану дорогу. І при одній думці про це в душі моїй одночасно спалахнули суперечливі почуття – і туга, і незнайоме мені, але солодке відчуття покірності, й разом із тим уперта жадоба свободи; я намагався відновити в пам’яті майже зовсім згаслий образ, але в сум’ятті моїх думок міг побачити його лише очима матері, таким, яким матінка бачила покійного уві сні. Справа в тому, що час від часу, але завжди з проміжками в кілька років, їй снився покійний батько, двічі або, можливо, тричі за ніч, немов на знак того, як рідко несповідима доля дарує нам світлі миті справжнього щастя. І щоразу вона з благоговійною радістю розповідала вранці про своє сновидіння, яке завжди приходило неждано, й описувала його у всіх подробицях.

Так одного разу бачилось їй уві сні, ніби гуляє вона зі своїм покійним чоловіком у неділю, як колись, за містом; але раптом вона побачила, що його немає поруч із нею, як зазвичай, і з’явився він на віддалі, на путівці, що йде вдалину. Він був одягнений по-святковому, але за спиною в нього висів важкий ранець; наблизившись, він зупинився, зняв капелюха та витер піт із чола, потім лагідно кивнув матері й виголосив своїм приємним голосом: «Далекий мій шлях, далекий!» – після чого, спираючись на палицю, він бадьоро рушив далі й незабаром зник із очей. Матінка побачила свого покійного чоловіка не відпочивальником, але таким, що, обтяжений ношею, йде у безкрайню далечінь, і, розмірковуючи над цим своїм видінням, засмутилася: вона була далека від забобонів і від тлумачень снів, і все ж таки в неї з’явилося якесь важке відчуття, якесь невиразне уявлення про болісні випробування, яких зазнає покійний.

У моїй же душі спогади про невтомну мандрівку настільки дорогого мені духа по шляхах загадкової вічності пробудили швидше захоплення незнищенних життєлюбством, невпинним прагненням до однієї мети. Я бачив, як чоловік цей ішов уперед, як він кивнув головою, і коли ця картина поступово потьмяніла в моєму спогаді й, урешті, зникла, я рішуче сказав собі: «Нічого не поробиш! Не можна більше зволікати, ти мусиш добути відсутні знання!»

Отже, я вирішив узятися негайно за вивчення анатомії, в усякому разі, оскільки вона необхідна для розуміння та зображення людської фігури; я не відвідував громадської школи живопису, що давала деякі, хоча далеко не досконалі можливості для такого вивчення, а тому відшукав студента, який був моїм секундантом у безглуздій дуелі з Фердинандом Люсом. Цей ревнитель медицини скоро мав закінчити навчання, а тепер тільки й робив, що ходив по клініках і операційних. Охоче надавши мені свої атласи та посібники, він збирався було повести мене в аудиторію, де вивчалася будова скелета, але після деяких роздумів порадив мені разом із ним відвідувати лекції з антропології, які читав видатний професор. Та й сам він, за його словами, ходив туди не з бажання повернутися до давно пройденого ним щабля, але через те, що лекції ці, чудові за формою та глибокі за змістом, приносять воістину повчальну насолоду. Втім, якщо анатома можна назвати скульптором у зворотному розумінні, так би мовити, скульптором, який розтинає, то скульпторові слід іти протилежним шляхом: він мусить починати не тільки з вивчення скелета, але і з цілісного погляду на людину та на її становлення; простеживши зародження почуттів під оболонкою людської шкіри, він, зрозуміло, не стане Мікеланджело, якщо у нього немає достатніх обдаровань, але це може замінити йому інші, не існуючі нині факультети минулих часів.