Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Наступного ранку, коли потрібно було знову братися за перервану роботу, мій настрій був уже менш сміхотливим. У той час як художники, у своїй масі, рішуче та безтурботно крокували по звичній колії, я перебував у нерішучості й не знав, за що взятися. Оглядаючись навколо, я почувався так, наче кілька місяців не був у цій кімнаті, а мої недописані речі – пам’ятки давно минулої епохи. Одну за одною я витягав їх на світло, і всі вони здавалися мені слабкими та непотрібними, як жалюгідні аматорські потуги. Я думав і думав, але не міг дошукатися причини каламутної нудьги, що наповзає на мене. До неї приєднувалося ще почуття самотності: Люс поїхав і пропав, імовірно, не тільки для мене, а й для мистецтва, – останнім часом було добре видно, що він скоро залишить живопис; але й Еріксон учора, урвавши у своїй радості хвилину для мене, довірливо повідомив, що має намір одразу ж після весілля кинути своє хитромудре мистецтво і, за допомогою великих коштів дружини, відновити на батьківщині судноплавну справу своєї сім’ї, щоб повернути їй колишній розмах. Час для цього сприятливий, і він сподівається в короткий термін розбагатіти сам. Тепер похитнувся й я, і, таким чином, ми всі троє, представники німецьких околиць, які вважали себе надійнішими за незліченні раті жителів німецьких земель, розсипались, як тирса, і жоден із нас, імовірно, ніколи більше не побачить іншого!

Тремтячи від ознобу, я в пошуках якого-небудь прихистку витягнув ледь розпочатий картон – натягнутий на раму сірий аркуш, завширшки не менше восьми футів і відповідної висоти. На цій поверхні нічого не було видно, крім ледь наміченого переднього плану та двох постраждалих від бур сосонок обабіч майбутньої картини. Від її ідеї я вже багато місяців тому відмовився, й тепер вона абсолютно згладилась із моєї пам’яті. Щоб хоч чимось зайняти себе і, можливо, пожвавити хід своїх думок, я взявся вимальовувати тростинним пером одне з цих дерев, накиданих вуглем. Але, попрацювавши ледве з півгодини та наклавши на дві чи три гілки одноманітний покрив із голок, я впав у стан глибокої неуважності й продовжував байдуже класти штрихи, як роблять, пробуючи перо. До цієї мазанини поступово приєднувалася нескінченна тканина нових штрихів; щодня, поринаючи в смутні та беззмістовні думи, я ткав її далі, ледь тільки мене тягнуло до роботи, і нарешті цей хаос жахливої сірої павутини вкрив більшу частину картону. Але, придивившись до цієї плутанини більш уважно, в ній можна було відкрити найпохвальнішу зв’язність і сліди старанності, позаяк вона складалася з безперервної послідовності штрихів і перехідних заокруглень, загальною довжиною тисячі футів, що утворювали лабіринт, який можна було простежити від початкової точки й до кінця. Іноді з’являлася нова манера, мовби новий період у роботі; випливали нові візерунки й мотиви, часом ніжні та приємні, й якби всю увагу, цілеспрямованість і посидючість, необхідні для цієї божевільної мозаїки, було витрачено на справжню роботу, я, напевно, створив би щось достойне. Лише подекуди позначалися більші чи менші затримки, мовби вузли у блукаючих ходах моєї метушливої, скорботної душі, й та ретельність, із якою перо намагалося вийти зі скрути, показувала, якою сіттю було обплутано дрімаючу свідомість. Так минали дні, тижні, й існування моє урізноманітнилося тільки тим, що іноді я, притулившись лобом до вікна, стежив за рухом хмар, спостерігаючи їх утворення, а сам у цей час перелітав думками вдалину.

Душа моя була занурена в дрімоту, пильнував тільки розум. І ось одного разу, коли я трудився над цією небаченою мазаниною, у двері постукали. Я злякався, зіщуливсь, але було вже пізно прибирати раму: увійшли Рейнгольд і Агнеса, а не встигли ми обмінятися привітаннями, як з’явились Еріксон із Розалією, що вже стала до цього часу його дружиною, і мене, мовби поштовх, пробудили від сплячки веселе життя та краса, що з’явилися раптово навколо мене.

Кожна з цих пар поквапилася справити своє весілля без жодного шуму, Рейнгольд – із нетерпіння скоріше відвезти свою любовну здобич, а Еріксон через те, що родичі Розалії й духовні особи ще намагалися ставити релігійні перешкоди. Одначе Розалія таємно, за сприяння впливових друзів, перейшла у віру Еріксона, стверджуючи: якщо свого часу Париж був вартий меси, то її коханий тим більше вартий сповіді; і обряд був незабаром здійснений.

– Отже, ми вже почали весільну подорож! – сказав Еріксон, закінчуючи свій короткий звіт. – Поки що вулицями цього міста, завтра вже поїдемо по великій дорозі, а трохи згодом, сподіваюся, попливемо на власному кораблі!