Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Непогане вийшло свято для нас! Непогана ніч і непоганий день! – І замовкла.

– Так, – зніяковіло пробурмотів я, – була всяка чортівня, і багато людей почувались якось дивно!

Вона трохи помовчала, потім вела далі вже більш багатослівно:

– Нічого собі – дивина! Варто мені висунути голову за двері, як сусіди тицяють у мене пальцями! Одна кумонька за одною – з тих, які не показувалися роками, – лізли сьогодні сюди, щоб насолодитися нашою ганьбою! Справді: тягають дитину дві ночі туди й сюди і нарешті відсилають її п’яну додому, притому з чужими людьми! І що дивного, якщо багатому кавалеру, цьому поважному панові Люсу, така вистава не до вподоби і він, одкланявшись, зникає! Тепер ви бачите, що нам довелося пережити!

Мати Агнеси взяла з-під футляра лист і розгорнула його, але в кімнаті так стемніло, що не можна було читати.

– Принесу світло! – втомлено і роздратовано сказала вона.

Вона вийшла і незабаром повернулася зі скромною кухонною лампочкою, мабуть, вважаючи, що немає чого ставити кращу перед пройдисвітом із тієї ж компанії. Я прочитав цього короткого листа. Люс у декількох словах повідомляв, що мусить поїхати на невизначений час, можливо – назавжди, сердечно дякував за дружнє ставлення, яке він мав, бажав щастя та благополуччя і просив дівчину люб’язно прийняти маленьке нагадування про нього. Коли я прочитав ці рядки, зажурена жінка відкрила футляр, у якому виблискував досить дорогий годинник із вишуканим ланцюжком.

– Хіба цей багатий подарунок не доводить, – вигукнула вона, – наскільки серйозні були його наміри, якщо навіть тепер він поводиться так благородно, незважаючи на те, що йому довелося пережити такий сором?

– Ви помиляєтесь, – зупинив я її. – Ніхто й ні в чому не винен, і найменше – мила панночка! Люс із самого початку залишив вашу дочку без уваги і надумав волочитися за одною красунею. Діставши від неї відсіч, бо тепер ця жінка – наречена його друга Еріксона, він поїхав звідси. Я точно знаю, що він був утрачений для вашої дочки ще до того, як від горя та збудження вона відчула себе зле! І, напевно, велике щастя для панночки, що все обійшлося саме так. У мене на цей рахунок немає сумніву!

Жінка втупилася в мене широко розкритими очима, а з глибини вузької, але довгої кімнати почувся слабкий стогін. Лише тепер я помітив, що в кутку біля грубки сидить Агнеса. Її волосся було розпущене і вкривало обличчя та частину згорбленої постаті. На голову та плечі було накинуто хустку, якою вона закривала обличчя. Відвернувшись од нас, вона притискалася щокою до стіни і була нерухома.

– Вона тепер боїться сидіти біля вікна! – сказала мати.

Я підійшов до Агнеси, бажаючи привітатися з нею й подати їй руку. Але вона відвернулась і тихо заплакала. Збентежившись, я відійшов назад, до столу, а позаяк і я був морально ослаблений моїми власними пригодами, у мене теж навернулися сльози. Це, в свою чергу, зворушило вдову, і вона наслідувала нас, причому її обличчя спотворилось, як у дитини, що пхикає. Це було дуже дивне, неприємне видовище, від якого в мене очі відразу висохли. Але у бідолашної вдови грозовий дощ теж пройшов швидко, як у дітей, і тільки тепер вона зовсім іншим голосом запросила мене сісти. Потім вона запитала, хто, власне, той незнайомець, який на світанку проводжав Агнесу додому. Чи не поширюватиме він далі нещасливу історію?

– Ні в якому разі! – відповів я. – Це дуже милий і поважний чоловік.

І я з удаваною байдужістю та необхідною обережністю не забув дати таку характеристику «боготворцю», а також його майновому та громадському статусу, який мав відповідати його бажанням. Лише при зображенні тітки з її пристрастю до покупок, яка позбавляла майбутню дружину племінника майже будь-якої можливості помістити в будинку що б то не було, окрім самої себе, і будь-що там поставити, постелити або повісити, моя розповідь пожвавилася, бо вона тішила мене самого.

– До речі сказати, – закінчив я, – пан Рейнгольд, з дозволу дам, цього ж вечора зробить їм візит, аби виконати обов’язок пристойності й довідатися про здоров’я панночки. А оскільки він знає, що я маю честь бувати в будинку, він доручив мені випросити дозвіл на прихід, а потім відрекомендувати його.

Це ввічливе звернення почасти повернуло матері Агнеси впевненість у собі.

– Ти чуєш, дитинко? – раптово загорілася вона. – У нас буде гість. Піди одягнися, причеши волосся! Ти схожа на відьму!

Але Агнеса не поворухнулась, і коли мати підійшла до неї та спробувала ласкаво струснути її, дівчина відсторонилась і крізь сльози почала просити, щоб її залишили у спокої, інакше в неї розірветься серце. Зневірившись, її мати почала накривати стіл і готувати чай. Вона дістала два чи три блюда з холодними стравами та торт і поставила все це на стіл. Вже для вчорашнього вечора, скаржилася вона, у неї був припасений пакетик найкращого чаю та деякі солодощі, бо вона сподівалася, що молоді люди повернуться рано. Нехай хоч тепер це скромне частування відбудеться на честь очікуваного гостя. Їжа з учорашнього дня не зіпсувалася.