Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Усі ми стояли в найпросторішій із його кімнат перед картиною, що зображувала насмішників. У ранковому присмерку фігури, що виступали з мороку, здавалися живими і начебто збиралися спостерігати за тим, що мало статися.

Із довгого ящика дістали два тригранні, відполіровані до блиску та гострі, як голка, клинки, два обвиті срібним дротом ефеси та дві позолочені півкульові гарди для захисту руки. Ці частини належним чином згвинтили разом. Після того як нас запитали, чи можливе примирення або яке-небудь взаємне пояснення та жоден із нас не ворухнувся, нам дали в руки зброю і вказали кожному, де стати. Я кинув погляд на Люса, – він був блідий і так само стомлений, як я. Всякий вираз доброзичливості й дружнього ставлення зник із наших облич, але випарувався й початковий гнів, і тільки звичайна людська дурість застигла на наших губах. І ось я стояв зі сталевим клинком у руці, готовий пролити кров друга, щоб довести йому істинність моєї віри в Бога, а другу потрібна була моя кров для захисту своєї честі й своїх поглядів на життя. Адже кожен із нас завжди обстоював розум, свободу та гуманність. Одна нещаслива секунда, і блискуча сталь могла прослизнути в тепле серце!

Однак для рятівних роздумів уже не було часу. Подали знак, ми підняли шпаги на знак звичайного салюту і зробили стійку, але не як досвідчені дуелянти, а скоріше – як невпевнені в собі учні. Нашими руками однаково володіло тремтіння, коли ми обертали вістря шпаг один біля одного, готуючи атаку, і перший укол, на який я наважився, так і йшов під номером першим при навчанні в фехтувальній залі. Люс парирував його з такою ж шкільною чіткістю, позаяк задовго передбачав його. Він зробив рипост, і я відповів дещо більш незграбним, але все-таки досить своєчасним контррипостом. Тільки Господь Бог, за якого ми билися, міг знати, як двоє настільки мирних фехтувальників опинилися в такому небезпечному становищі. Небезпечним воно було безумовно, бо, судячи хоча б зі звуку клинків, які зіштовхувалися, бій ставав жвавішим і стрімкішим, а уколи та захисти вже з огляду на необхідність частішали та ставали сильнішими. Раптом клинки і гарди наших шпаг запалилися червонуватим сяйвом, і одночасно м’яко засвітилася картина в глибині кімнати. Причиною була палаюча хмара, яка відображала сяйво ранкової зорі. Люс мимоволі кинув погляд у бік своєї картини й побачив спрямовані на нас погляди «експертів», як він називав свої персонажі. Він опустив шпагу; я в цю мить готував новий випад, але мені крикнули: «Стоп!» Люс, який, до речі сказати, залишався абсолютно тверезим, перший зрозумів при цьому видовищі безглуздість нашої поведінки.

– Я беру назад свій виклик, – оголосив він суворо, але спокійно, – я готовий забути про те, що сталося, без пролиття крові!

Він зробив крок мені назустріч і простягнув руку.

– Ходімо спати, Генріху Леє, – сказав він, – і заодно прощавай! Якщо вже я приготувався до подорожі, то на деякий час виїду.

Уклонившись присутнім, він пішов у свою спальню. Незважаючи на несподіване примирення, ми розлучилися без дружнього почуття, – адже ми, власне, самі образили себе, і в цей час кожен із нас був не в ладах із самим собою. Свідки та лікар, які й узагалі не мали чіткого уявлення про причини сварки, мовчки розпрощалися перед будинком, і кожен пішов своєю дорогою; а я ще ніс із собою таке відчуття, ніби мене придушила моральна перевага противника, якого я хотів провчити.

Коли я увійшов у своє житло, мої господарі, що сиділи за сніданком, вітали в моїй особі витривалого гульвісу. Незважаючи на втому та знемогу, я довго не міг забутись, а коли нарешті мене скував сон, мені наснилося, що я заколов друга, але сам, замість нього, сходжу кров’ю, і моя заплакана мати перев’язує мене. Я боровся з плачем, який теж мені снився, й раптом прокинувся. Хоча очі мої та подушка виявилися сухими, я все ж таки почав роздумувати про те, якими могли бути наслідки моїх дій, поки нарешті не заснув більш міцно.

Я проспав до полудня, а прийшовши до тями, не знав, за що взятися. Зовнішній світ і моя голова здавалися мені порожніми, немов усе в них вимерло. Я подумав про кінець шкільних маневрів із часів мого дитинства і про кінець постановки «Телля» і сказав собі: «Якщо всі твої свята так завершуються, тобі краще не ходити на такі збіговиська!» Перш за все я зібрав частини блазнівського наряду, що валялися на підлозі, й повісив їх на цвях у майстерні як мальовничий аксесуар, а вінок із чортополоху та гостролисту поклав на череп Цвіхана, що стояв на комоді моєї маленької спальні. Цим я хотів створити цілюще memento. Жага гри та прикрашання живе в нас вічно, навіть коли ми животіємо у злиднях, доти, поки живі ми самі, й виявляється вона в найрізноманітніших формах. Можливо, пристрасть ця становить частину нашої совісті. Бо, подібно до того як тварина не сміється, так людина, начисто позбавлена совісті, не грає, а якщо грає, то лише з корисливості.