Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Але насамперед – від твого серця! – гнівно крикнув я, дратуючись. – Скажімо відверто: не голова твоя, а серце не знає Бога! Твоя віра чи скоріше твоє невір’я – це твої моральні принципи!

– Ну, тепер досить! – загримів Люс і зупинився навпроти мене. – Хоча ти верзеш дурниці, які самі по собі не можуть бути образливими, я знаю, що ти маєш на увазі, бо мені знайома безсоромна мова лжемудреців і фанатиків, якої я ніколи не чекав од тебе! Зараз же візьми назад те, що ти сказав! Я не дозволяю безкарно зачіпати мої принципи!

– Нічого не візьму я назад! Подивимося, куди заведе тебе твій безбожний сказ!

Я викрикнув це в нестримному завзятті. Але Люс відповів мені з гіркотою, сповненим досадою голосом:

– Досить лайки! Я викликаю тебе! На світанку будь готовий зі зброєю в руках постояти за свого Бога, якого ти так міцно захищаєш лайливими словами. Знайди собі секундантів; мої через дві години будуть на місці, й вони подбають про все інше.

Він назвав місце, де, за припущенням, усю ніч мав тривати святковий рух. Потім він повернувся й пішов уперед швидкими кроками. Я ж вискочив на дорогу, – під час нашої суперечки вона давно спорожніла й затихла. Ось таке було завершення прекрасного свята! Я крокував посеред дороги, і місяць кидав переді мною мою тінь, чітко змальовуючи зубці блазнівського ковпака. Але ніщо не допомагало: світло розуму згасло, і я поспішав уперед шукати порадників для свого поєдинку.

Років шість тому поляк, який займав у нашому будинку маленьку кімнату, виклав мені початки фехтувального мистецтва. Це був ставний, високий військовий, один із тих утікачів, які з’явилися в різних місцях після повстання 1831 року і відтоді більш-менш зникли знову з лиця землі або принаймні з еміграції. Знатного походження, колишній кавалерійський офіцер, він чесно боровся за своє існування, мирився з найскромнішими умовами життя та з усякою роботою, був завжди веселий і люб’язний, крім тих випадків, коли говорив про минулі битви, про нещастя своєї батьківщини, про свою ненависть до Росії. Віруючий католик за вихованням, він проте з гіркотою вигукував при цьому, що немає Бога на небі, інакше він не віддав би поляків у руки росіян. Цей поляк був прихильний до мене; бажаючи вчинити мені ласку або зробити для мене що-небудь корисне і не будучи в цей час обтяжений роботою, він не заспокоївся доти, поки я не досяг під його керівництвом деякої навички у фехтуванні. Він за власний кошт придбав дві шпаги, маски, а також інші речі та щодня проводив зі мною годину на просторому горищі нашого будинку. Я успішно пройшов початкове навчання, і він займався зі мною так терпляче й так старанно, ніби йшлося про добування золота, поки несподіваний поворот у його долі не звів його з наших місць. У місті, де я тепер жив, мені доводилося зустрічатись зі студентами-земляками, в яких удома були шпаги та маски, і я зрідка вправлявся з ними, бачачи в цьому лише якусь розвагу. Одного або двох із цих молодих людей я сподівався знайти тепер там, де вони зазвичай зустрічалися, щоб просити їх бути моїми секундантами, і справді застав їх у вельми заповзятливому настрої, що відповідав пізній годині та моїм бажанням. Молоді люди негайно вирушили туди, де їх чекали довірені мого супротивника.

Незабаром вони повернулись і повідомили про угоду, за якою дуель має відбутись о шостій ранку на квартирі у Люса. Останній наголосив, що живе самотньо і тому йому не доводиться побоюватися свідків. Крім того, сказав Люс, якщо він буде поранений, то зможе лягти в постіль і в тиші лікуватись або померти, противник же спокійно і не поспішаючи поїде. Якщо ж постраждаю я, то мене на перший час можна буде укласти у нього, а він поки що забереться подалі.

Про лікаря, як повідомили секунданти, вони теж уже подбали, так само як і про зброю. Я вибрав шпагу – єдина зброя, якою я в якійсь мірі володів; до того ж мені було відомо, що і Люс умів із нею поводитись.

Про те, як він провів короткий залишок ночі, я так і не дізнався. Що стосується мене, то я залишився з моїми порадниками, – ми вирішили, що небезпечну пригоду слід розглядати як фінал нашого фантастичного святкування. Гірше було б, якби мене пробудили від глибокого сну і я мав би битися, не виспавшись і не зібравшись із думками. Тому мені не довелося навіть змінити костюм, і якби мені судилося загинути, мене забрали б у зовнішності заколеного блазня.

І все ж утома взяла своє. Я задрімав, а потім і зовсім заснув, поклавши голову на стіл, тоді як інші, разом із припізнілими учасниками святкування, що підходили і відходили, допивали чашу гарячого пуншу. Як тільки стало світати, мене почали трясти, щоб розбудити, і я теж перехилив склянку пуншу, але короткий сон анітрохи не освіжив і не протверезив мене. Пам’ятаю, наче це було уві сні, як я безмовно й похмуро плентався по вулиці, супроводжуваний двома товаришами, і як увійшов у тиху квартиру Люса, де він із двома чи трьома молодими людьми, суворий і холодний, чекав нас.