Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тоді Ченстоховська дама просвистіла: «тир-ли-ли», – і жайворонки, подібно до бекаса, спурхнули і зі співом зникли у височіні. Так поважні дами з ревнощів зіпсували одна одній обід, після чого їм довелося задовольнятися кисляком, хоч як вони кривили над ним свої чорно-коричневі обличчя.

Агнеса сиділа між нами, як наш товариш, обпершись об стіл і підперши долонею щоку. Одначе вона не могла розібратися в тому, як це Пресвяті Марії, які ж усі – одне і те ж, могли подорожувати у вигляді стількох різних осіб, збиратись і навіть ворогувати між собою, і вона відверто висловила свій сумнів.

Виноградар приклав до носа палець і задумливо мовив:

– У цьому-то і диво! Тут таємниця, якої нам не розгадати своїм розумом!

Але гірський король, який був тим красномовнішим в обговоренні хитромудрих питань, чим менше йому в своїй композиції «Несення хреста» вдавалося відійти від знаменитої картини Рафаеля, узяв слово і сказав:

– На мою думку, тут уся справа у вселюдності, всюдисущості, подільності й перетворюваності небесної цариці. Вона скрізь і в усьому, як сама природа, і близька до неї вже як жінка, за своєю безкінечною мінливістю. Адже вона полюбляє з’являтись у всіляких образах, і її навіть бачили готовим до бою солдатом. Саме в цьому вона виявляє рису, властиву її статі, принаймні – кращим її представницям – схильність одягатися в чоловічий одяг.

Один із живописців при цих словах розсміявся.

– Мені зринає з пам’яті кумедний випадок такого вправного переодягання, – мовив він. – У моєму рідному місті, де восени буває особливо багатий ринок, ми, хлопчаки, цілими зграями сновигали між лотками і підбирали яблука, груші, сливи та інші фрукти, що скотилися на землю при перекладанні або зважуванні, й нерідко також хапали їх просто з лотка. Серед нас завжди бігав хлопчина, якого ніхто не знав, але який усюди встигав першим і був спритнішим за всіх. Наповнивши кишені, він зникав і незабаром з’являвся знову, щоб знову їх наповнити. Коли селяни привозили в місто нове вино і націджували його перед будинками городян, а ми, присівши навпочіпки під возами, потай просували очеретини в підставлені кадовби та цеберки, щоб висмоктувати злитий туди при відмірюванні надлишок сусла, невідомий хлопчина завжди був тут як тут, але він не ковтав вино, як ми, а розсудливо випускав усе, що засмоктав, у пляшку і ховав її під курткою. Хлопчисько був не більший, але дещо сильніший за нас, у нього було дивне, пристаркувате обличчя, але він мав дзвінкий дитячий голос, і коли ми якось загрозливим тоном запитали у нього, як його, власне, звуть, він назвав себе Іохелем Клейном. Так от, цей Іохель виявився «підробленим» вуличним хлопчиськом, а саме – низькорослою бідною вдовою з передмістя. Їй нічого було їсти, і вона, гнана злиднями та підбурювана своєю винахідливістю, одягла вбрання покійного дванадцятирічного сина, зрізала косу і в певні години почала виходити на вулицю, де змішувалася з ватагою хлопців. Коли вона занадто захопилася своїм заняттям, її спіймали. У тій частині ринку, де торгували сиром, вона спостерігала, як продавці за допомогою особливих трубок вирізали із швейцарських сирів, для перевірки їх якості на смак, невеликі шпеники, або пробки. Кінчик спереду відламували і пробували, а решту пробки вставляли назад в отвір, завдяки чому сир знову здавався цілим. І ось ця жінка придбала звичайний цвях, яким вона водила по сиру, вишукуючи місця, де трохи помітний кружечок указував на вставлену пробку. Вибравши хвилину, вона встромляла туди свій цвях і витягувала його назад зі здобиччю. Таким способом вона нерідко забирала додому до півфунта чудового сиру. Але позаяк торговці сиром більш жадібно стежать за своїм прибутком і більше нетерпимі, ніж інші, вона зрештою попалась і її було передано поліції. При цьому випадку і було виявлено її секрет. Але бідну вдову до кінця її днів усі звали Іохелем Клейном.

Агнесу потішила наївна хитрість нещасної жінки, і вона тільки шкодувала про сумний результат її затії. Тут інший живописець зголосився теж розповісти історію з переодяганням жінки, але попередив, що історія ця буде дещо похмурішою за випадок із вдовою в зовнішності вуличного хлопчака.

– Це старовинна оповідь шістнадцятого сторіччя, – почав він, – і сталося це, згідно з хронікою, тисяча п’ятсот шістдесятого чи шістдесят другого році в місті Німвеґені Ґельдернської округи. Місцевого ката викликали в містечко Граве, на річці Маас, біля брабантського кордону, щоб стратити там трьох злочинців. Одначе німвеґенський кат лежав у постелі, хворий і слабкий, тому що слуга нагодував його отруєним супом, розраховуючи зайняти його місце. Бо, говорить хроніка, немає посади настільки ганебної, щоб не знайшлася людина, яка готова домагатись її, хоча б ціною порятунку своєї душі. Отже, кат повідомив магістрату в Граве, що не може з’явитись, але спішно посилає дружину до арнгеймського ката, з яким він уже раніше змовився про обопільну допомогу, і той своєчасно прибуде на місце. Дружині він наказав негайно вирушити в Арнгейм і передати звістку його тамтешньому приятелю. Але дружина, висока, красива і смілива жінка, була скупа і не бажала упустити таку вигідну справу. Замість того щоб іти в Арнгейм, вона потай наділа одяг чоловіка, попередньо розширивши на грудях сорочку та куртку, насунула його капелюх із пером на свою нашвидкуруч обстрижену голову, підперезалася його широким мечем і серед нічної мли вийшла на дорогу в Граве. Вона прибула туди вчасно і з’явилася до бургомістра. Той, щоправда, звернув увагу на її гладеньке обличчя та молодий, дзвінкий голос і запитав, чи володіє вона, або, вірніше, він, уявний кат, достатньою силою та вмінням для майбутньої роботи. Але вона нахабно запевнила його, що свою справу знає і не вперше за неї береться. Вона зараз же вхопилася за мотузку, на якій вивели першого з бідолашних грішників, і таким чином заволоділа ним. Але коли потім засуджений уже сидів на стільчику й вона зав’язувала йому очі, бідолаха засовався на місці. Вона нижча нагнулася над ним, аби перевірити, чи добре всюди закриває пов’язка, і тоді він відчув, як до голови його доторкнулась її м’яка грудь. У ту ж мить він закричав, що це жінка, що він не бажає, щоб його стратила жінка, і що померти від руки чоловіка – це його право! Нещасний сподівався таким способом добитися відстрочки. Виникло замішання, а він кричав усе голосніше, щоб із неї зірвали одяг, тоді всі побачать, що це жінка. Його твердження здалося всім не таким уже неймовірним, і тоді помічникові ката звеліли переконатися в цьому. Тими ж ножицями, якими він перед цим зрізав засудженому волосся, він тепер розпоров жінці одяг на грудях і спині, зірвав його з плечей, і обманщиця постала перед усім народом, оголена по пояс. Її тут же з ганьбою прогнали з лобного місця. Злочинців довелося відвести назад, у в’язницю. Натовп, розлютившись, хотів кинути жінку у воду, і ледве вдалося цьому перешкодити. Все ж господині та служниці вибігли з усіх будинків, вони зі скалками та мітлами переслідували втікачку-катиху до самісінької міської брами та вкрили синцями її сяючу білу спину. Таким чином, переодягання закінчилося погано для відчайдушної амазонки. Коли її чоловік незабаром після цього помер, підлий слуга, який отруїв його, дійсно був призначений катом у Німвеґені на його місце, одружився із удовою і, таким чином, дістав дружину, цілком гідну його самого.