Агнеса стежила за співом не відриваючись, і все, що вона чула, здавалося створеним навмисне для неї і йде з її грудей. Полегшено зітхаючи після кожної пісні, вона помітно заспокоювалась і звільнялася від своєї пригніченості. Якийсь сонячне світло з’явилося над нашим круглим столиком, наполовину прихованим за зеленню; здавалося, всі мовчки відчувають, як пригнічене серце скидає з себе тяжкий тягар, хоча, власне, крім мене, ніхто нічого не знав. До нас заглянув Еріксон, обходячи будинок. Він виявив нашу колонію і, дізнавшись, чим ми займаємося, поспішив доправити нам кілька пляшок шипучого французького вина. Після цього він продовжував свій обхід на виконання волі дбайливої господині дому.
Агнеса і більшість із нас ніколи не пили й навіть не бачили шампанського, і до того ж, завдяки модним на той час високим келихам, в яких безперервно піднімалися перлинки, ми перейнялися якоюсь особливою урочистістю. А тут прийшла сама Розалія, принесла Агнесі тарілку солодкого печива та фруктів і просила нас бути веселими та галантними з милою Діаною.
Ми й подбали про це найстараннішим і гідним чином. Особливо уважний і ввічливий був із нею «боготворець». Одначе й інші виявляли ласкаву та веселу шанобливість, пишаючись тим, що таке, як вони говорили, прекрасне поетичне «видіння» прикрашає їх маленьку компанію. Коли всі поцокалися з нею за її благополуччя, вона осушила келих до дна, вірніше іскриста солодкість змійкою пролилась їй у горло, так що вона й не помітила. У всякому разі «боготворець» потім запевняв, що бачив по її білій шийці, де прослизнуло вино. Тепер вона почала щебетати і сказала, що їй тут добре, що їй здається, ніби вона із зимової вогкості й холоднечі потрапила в теплу кімнатку. Але їй зрозуміло: коли кілька хороших людей зберуться разом, вони самі являють теплу кімнатку, хоча б і без печі, даху та вікна!
– За здоров’я всіх хороших людей! – вигукнула вона і, коли всі келихи задзвеніли, ударившись один об одного, випила своє вино до дна і додала: – Ах, яке чудове вино: у ньому теж хороша душа!
Це всім нам надзвичайно сподобалося. Четверо співаків, не змовляючись, відразу ж заспівали в повний голос: «На Рейні, Рейні зріють наші грона». Як тільки відзвучала ця славна застільна пісня, вони затягнули, перейшовши на більш сувору мелодію і все-таки у вельми швидкому темпі, іншу чарівну пісню Клаудіуса:
Давно були ми діти?
Ах, куций вік людський.
Відходить все на світі
З красою навпрошки.
Коли спів закінчилося потужним «Алілуя, амінь!» і у нас запанувала раптова тиша, з інших кімнат, наче здалеку, долинули до нас і злитий гул голосів, і звучали навперебій пісні, й танцювальна музика. Бурхливі хвилі звуків докочувалися до нас при кожній нашій паузі. Але в цю мить, з огляду на контраст, усе це видалося нам урочистим. Здавалося, що, сидячи в своєму миртовім і апельсиновому ліску, ми, занурені в безтурботне споглядання, чуємо шум мирської суєти. Деякий час ми спокійно прислухалися до цього химерного гуркотіння, потім між нами зав’язалася цікава розмова. Ми присунулися головами над столом, і кожен пригадав якусь веселу або сумну історію. Особливо «боготворець» виявився майстром на забавні розповіді про Пречисту Діву Марію; в одній із них ішлося про те, як вона влаштувала з’їзд своїх представниць у найзнаменитіших місцях поклоніння і як там виник великий спір (та й не могло бути інакше, якщо зібралося разом стільки жінок) про те, як і що з ними було на дорозі туди й на зворотному шляху, про те, як одна з них подорожувала під виглядом правительки, оточеної марнотратною розкішшю, інша ж – під виглядом скнари у потертій одежі. Ця остання, зупиняючись на заїжджих дворах, замикала своїх ангелів у курник, а вранці перераховувала їх, як курей. Дві інші поважні дами теж їздили на собор, Матір Божа з Ченстохова в Польщі і Марія з Ейнзідельна, разом зі своїм почтом зустрілися на заїжджому дворі та обідали в саду. Коли було подано блюдо лейпцигських жайворонків, поверх яких лежав бекас, полька відразу ж забрала блюдо собі та сказала, що, наскільки їй відомо, вона найзнатніша особа за столом, а тому молодий лелека, що лежить зверху, належить їй! Вважаючи через довгий дзьоб бекаса за лелеку, вона встромила в нього виделку й переклала його собі на тарілку. Швейцарка, обурена такою зарозумілістю, тільки свиснула: «фюіть», – і смажений бекас ожив, укрився пір’ям і відлетів із тарілки. Після цього Марія Ейнзідельнська заволоділа блюдом і поклала всіх жайворонків собі та своїм ангелам.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу