Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Але він перебив її, знову спробував заволодіти її руками і вів далі в тому ж дусі.

О ні, заявив Люс, уже він-то добре її знає, з усім її минулим і майбутнім. Саме її попереднє життя у смиренні та безвісності – знак того, що їй визначено переможно досягти яскравого блиску своїх прав! Адже в тому й полягає глибокий зміст стількох сказань про богів і людей, що небесна доброта і краса сходять у морок для служіння людині, що вони мул зворушливого невідання про самих себе, закликаються до усвідомлення себе, що істотне має звільнятися з пилу несуттєвого.

Тут вона раптом сплеснула руками й заговорила жалібним тоном:

– Боже, яке нещастя! Якби тільки я знала це на тиждень раніше! А тепер уже пізно! Я заручена, вгадайте – з ким?

– Із Еріксоном! – не без озлоблення мовив він. – Я здогадувався! Але це нічого не значить! Справжні рішення доль проходять над такими перешкодами, як ранковий вітер над травою! Перед сьогоднішнім рішенням мусить потьмяніти вчорашній намір – він застарів.

– Ні, – заперечила вона, хитаючи головою, наче була охоплена сумним сумнівом. – Я належу до роду, члени якого тримають слово. Нічого не можу вдіяти; я ж звичайнісінька травинка!

Розалія помовчала, ніби збираючись із думками, він же знову почав свої наполегливі промови. Але вона знову перебила його, ніби їй прийшла в голову вдала думка:

– Я чула чи читала про дивовижних жінок, які мирно жили з аж ніяк не чудовими чоловіками і при цьому підтримували з найвидатнішими умами ніжну дружбу, що ґрунтується на спорідненості душ. Але для цього насамперед потрібна відстань; треба, щоб вік, який заспокоює пристрасті, освятив такі відносини. Кажуть, що такі жінки, народивши достатнє число дітей і добре виховавши їх, нерідко підносяться до повного розуміння цих умів і можуть жити високими матеріями. Тепер ви бачите, як добре все ще може влаштуватися, варто нам тільки захотіти. Якщо в мені дійсно є щось надзвичайне, а я вже майже готова вам повірити, то я можу поки що вийти за свого аж ніяк не чудового Еріксона, ви ж віддалитеся, скажімо, років на двадцять…

Вона замовкла не без тривоги, побачивши, що Люс із болісним зітханням опустився на стілець і похнюпився. Він лише тепер здогадався, що чарівна жінка ним грається, і, помітивши ще на собі своє вбрання, ймовірно, зрозумів, у яке кепське становище він потрапив із вини своєї слабкості. Можливо й те, що він, така багата і складна натура, вперше відчув у душі своїй зяючу порожнечу.

М’який килим маленької кімнати заглушив кроки Еріксона, який уже кілька хвилин стояв позаду свого друга. Розалія вела свої лукаві промови у присутності нареченого, нічим його не виказавши й навіть оком не моргнувши.

– Ах ти, дивак! – сказав Еріксон, кладучи руку на плече Люса. – Хіба можна вихоплювати у товариша наречену?

Люс миттєво обернувся і підхопився. Праворуч він побачив жінку, ліворуч – жителя півночі, вони всміхались одне одному.

– Ось! – сумно і ніяково мовив Люс із гіркотою, змішаною з каяттям. – Дочекався я! Ось що виходить, коли чоловік віддає всю свою душу. Тепер я знаю, як почуваються люди, котрі збираються у вигнання! Бажаю вам щастя!

Він швидко відвернувся й пішов.

Коли пізніше всі вже сиділи за столом, накритим скоріше для дружньої трапези, ніж для парадного прийому, а Люс усе не з’являвся, я знову із занепокоєнням подумав про бідолашну Агнесу. Перед цим вона безмовно стояла біля мене і стежила за грою в карти. Під час більш тривалих пауз вона стискала мою руку і ходила зі мною, не промовляючи ні слова. Я не наважувався заговорити з нею про її справи, та й не відчував у собі такої потреби і вміння втішати. Але я не міг не помітити, як схвильовано дихали її груди, як боролись у ній гнів і туга й як вона щохвилини придушувала зітхання, що рвалося назовні.

Я супроводжував її до столу й сів поруч із нею. Коли Еріксон виголосив тепер коротку промову, повідомив про свої заручини й закінчив проханням, щоб веселе зібрання скористалося нагодою й допомогло йому відсвяткувати його щастя, я почув, як Агнеса, серед шуму загального радісного подиву, дзвону келихів і вітальних вигуків, полегшено зітхнула. Ніби скинувши важкий тягар, вона кілька хвилин сиділа заглиблена в себе. Але позаяк Люс усе не показувався, ніщо не могло її втішити. У ході подій, про які вона здогадувалася, зрада його виступала у ще більш яскравому світлі, а її проста душа була нездатна будувати нові плани на його нещасті. Але вона придушила своє горе і трималася мужньо, не виявляючи бажання вирушити додому. І навіть коли всі підвелися з місць, аби побажати щастя молодій господині, вона, на моє запрошення, приєдналася до довгої низки гостей.