Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Це посувається надто повільно! – крикнув раптом Люс і поставив чотири золотих – залишок грошей, які були в нього в гаманці.

– Дякую ще раз! – сказала Розалія, вигравши ставку та кинувши половину до фонду.

Важко було зрозуміти, чи радіє Люс разом із нею. Але він схопив стілець і сів навпроти красуні, вигукнувши:

– Мусить піти ще краще!

Йдучи за багаторічною звичкою мандрівника, він зазвичай не виходив із дому, не маючи при собі більш-менш значної суми у банкнотах. Так і тепер десь у його шатах був захований гаманець. Люс витягнув його і поклав перед собою банкнот у сто рейнських гульденів. Утративши ці гроші, він поставив на карту другий банкнот, третій і так до десятого, який був останнім. Всі ці ставки було зроблено протягом двох хвилин, не більше. Тому Розалії вистачило однієї усмішки й одного сяючого погляду, який, майже не дихаючи, вона звернула на Люса. Його банкноти від першого до останнього вона, не знявши половини, кидала в цукорницю. Блискавична швидкість, з якою грав випадок, надавала цій сцені своєрідної принадності й справляла таке враження, ніби рожевощока банкометша була не простою смертною, а володіла чаклунською силою.

– Тепер досить! – вигукнула вона. – Тисяча гульденів, не беручи до уваги дзвінкої монети. Більше п’ятисот гульденів на рік такому молодикові не потрібно. Значить, ми можемо підтримувати його два роки і для цього внесемо гроші банкіру. Але раніше хлопчик має побувати вдома. Нехай завтра ж виїжджає!

Після цього вона почала описувати нам сцену майбутньої зустрічі між матір’ю, розореною пожежею, і сином, який так несподівано підоспів із допомогою, розповіла ще раз, як цей квітучий юнак, який далеко від рідного гнізда, серед веселощів маскараду, був спостигнутий жахливою звісткою, стояв, охоплений відчаєм, борючись із гіркими слізьми. У радості своїй вона була така гарна, що, здавалося, досягла вершини жіночої чарівності. Відблиск її краси впав і на обличчя Люса, коли вона через стіл щиро потиснула йому руку і сказала:

– Невже і ви не радієте променю сонця, яким ми вам завдячуємо? Без такого вияву вашої великодушності не вдалося б так скоро надати хлопчикові допомогу! Зате ви будете головою нашого комітету, а сьогодні поведете мене до вечері!

При цих словах її думки начебто взяли інший напрямок, вона підвелася, попросила вибачити її й пішла. Слідом за нею через ті ж двері швидко вийшов і Люс, ніби згадавши, що хотів їй щось сказати. Минуло півгодини, і Розалія повернулася під руку з Еріксоном, щоб на чолі свого веселого гарнізону йти до столу. Люс більше не з’являвся; казали, що він вирушив у лісовий табір, який хотів іще як слід оглянути, поки там кипіли веселощі.

Про те, що сталося за ці півгодини, згодом стало досить докладно відомо тим, хто так чи інакше був причетний до подій. Люс із раптовою рішучістю стрімко пішов слідом за зниклою Розалією і наздогнав її в кімнаті, де вона мала намір обмінятися кількома словами зовсім не з ним. Схопивши її за обидві руки, він оголосив їй про свою глибоку і благоговійну любов і зажадав, щоб вона дала йому щастя та заспокоєння, бо дати їх може тільки вона. Він твердив, що вона – найжіночніша з жінок, божественна дружина, яка лише один раз приходить у світ, прекрасна, світла та весела, як зірка Венери, розумна та добра, що не має собі рівних. Тепер він знає, чому досі жив у помилках і ваганнях, передчуваючи й розшукуючи найкраще, але не знаходячи його. А нині перед ним невблаганний обов’язок і невідчужуване право завоювати це найкраще. Ніякі міркування не завадять йому в цей вирішальний час перейти по хиткому, вузькому містку, що відділяє його від істинного буття, і запропонувати їй цілісне, не порушуване ніякими випадковостями життя, таке життя, яке само є необхідність, але не залізна необхідність, а золота. Бо неможливо, щоб який-небудь інший смертний міг так знати і шанувати її, як він. Він відчуває це як незаперечну істину, вона бурхливим полум’ям палає в його душі, й жар цей – водночас і світло: світло розуміння, яке має бути обопільним.

Багато наговорив він таких гучних фраз, зовсім не властивих йому. Але при цьому він був такий гарний собою і сповнений такого щирого захоплення, що Розалія ніяк не могла відбити цей натиск просто жартом чи образливим словом, хоча навіть той костюм, у якому він нині з’явився в її оселі, неприємно вразив її.

Вона злякано відняла у нього руки, відступила на крок і вигукнула:

– Любий пане Люс! Із ваших таємничих промов я зрозуміла тільки одне: що світло і взаємне розуміння, про яке ви говорили, у нас повністю відсутні. Я зовсім не найжіночніша з жінок, боже борони, – інакше я була б уособленням слабкості! Я просте і обмежене створіння і поки не відчуваю ні найменших ознак прихильності до вас, та й ви так само мало можете мене знати, – адже не минуло й доби відтоді, як ви вперше побачили мене!