Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тим часом із віддалених покоїв будинку долинула зваблива танцювальна музика, що цілком відповідала і бажанням молоді, й карнавальним звичаям. У колишній залі готелю збереглася маленька естрада для оркестру, тепер обвішана строкатими килимами та прикрашена рослинами в горщиках. Тут сиділи чотири молоді художники, – вони захопили з собою інструменти; ці об’єднані щирою дружбою любителі чистої та високої насолоди іноді разом грали вечорами. Їх називали благочестивим квартетом, тому що вони, почасти з любові до мистецтва, а почасти заради невеликого побічного заробітку, грали по неділях на хорах однієї з незліченних міських церков. Старшим серед них був гарний, засмаглий житель берегів Рейну, невеликого зросту, з веселими очима і доброю усмішкою, що ховалася в кучерявій бороді. У колах художників його прозвали «боготворцем», оскільки він не тільки карбував срібні церковні посудини гарної форми, але й чистенько вирізав зі слонової кістки розп’яття та фігури мадонн. Для удосконалення в цьому мистецтві він і приїхав із Рейну. Всіма улюблений, він аж ніяк не відзначався фанатизмом і розповідав про духовенство безліч веселих історій. Таким чином, католицька віра була для нього мовби старою звичкою, від якої не можна відстати, але він про це ніколи не думав; до того ж біля нього завжди стояло напоготові привезене з батьківщини барило вина, яке він спішно відсилав для наповнення, як тільки те спорожнялося.

«Боготворець» грав на віолончелі, і то в костюмі виноградаря із ходи Вакха. Першою скрипкою був довготелесий гірський король, який тепер відчепив бороду й виявився молодим скульптором. Казали, що він уже два роки ліпив «несення хреста», але ніяк не міг відійти від відомого класичного зразка. Зате він дуже добре управлявся зі скрипкою. Двоє інших учасників квартету були живописцями по склу. Вони прикрашали церковні вікна розкішними килимовими візерунками та орнаментом і були нерозлучні. Сюди вони потрапили з ходи нюрнберзьких цехів, де йшли серед мейстерзінґерів. Я знав усю цю музичну компанію по дешевій харчевні, де часто обідав. Багато веселого народу щодня змінювалося там за завжди зайнятими столами, але ці двоє художників були єдиними, хто носив гроші у кругленьких, міцно зашнурованих шкіряних гаманцях. Бо вони мали у своєму розпорядженні скромний, але вірний заробіток, були бережливі та щонеділі отримували зайвий гульден за гру в церкві.

Сьогодні квартет із нагоди святкування не шкодував своїх сил і стрункими звуками закликав гостей до танцю. Незабаром кілька пар уже кружляли в просторій залі, у тому числі й Агнеса з Люсом; у його обіймах дівчина знову відчувала пробудження щастя – вперше з початку свята. Здавалось, їй допомогла молитва в каплиці. Щоправда, постарались і благочестиві музиканти, а передусім «боготворець», який блискучими очима стежив за стрункою фігуркою та щоразу, коли вона опинялася поблизу, з особливою силою та ніжністю притискав смичок до струн віолончелі, таким вишуканим чином висловлюючи своє захоплення. Я відпочивав, сидячи біля столика за кухлем свіжого пива, із задоволенням спостерігав за музикантом і чудово розумів, що на скульптора і ювеліра, який працює в сріблі та слоновій кістці, не може не діяти гінка краса такої дівчини.

А для Агнеси годину-другу все йшло, як вона хотіла. Благочестиві скрипалі були добровольцями й тому грали не надто часто, так що ніхто не був стомлений і залишалося достатньо часу для спокійної розмови. Сонце хилилось до обрію, і в будинку почало сутеніти. Еріксон з’являвся то тут, то там, подібно до церемоніймейстера будинку, наказуючи запалити, повісити, розставити свічки, коли треба. Потім він зник, аби влаштувати в залі пізнішої споруди просту вечерю, якою життєрадісна вдова хотіла почастувати запрошених нею гостей. «Нашвидкуруч», – ніби виправдовуючись, повідомляв невтомний гігант, мовби вечеря ця була його особистою справою.

Люс тим часом то підходив, то відходив, аби оглядітися; потім він зник і більше не повернувся. Ми чекали його мало не цілу годину. Агнеса була мовчазна й майже не відповідала, коли я до неї звертався. Та й із іншими їй не хотілося ні розмовляти, ні танцювати. Зрештою, бачачи, що вона втомилася від очікування і знову страждає, я запропонував їй вирушити в інші зали й подивитися, що там відбувається. На це вона погодилась, і я повільно повів її по кімнатах, в яких усюди розважалися гурти гостей, поки ми не досягли кабінету, де за двома чи трьома столиками йшла спокійна гра в карти. Тут, навпроти господині будинку, сидів Люс, а між ними – двоє літніх чоловіків. Вони грали у віст. Ці чоловіки належали до числа родичів Розалії, яка бажала, щоб вони якомога приємніше провели час, і, звичайно, Люс поспішив розділити з нею цю жертву. Він був такий щасливий і такий заглиблений у свої думки, що навіть не помітив, як ми почали стежити за грою, і, крім нас, зібралися ще глядачі.