Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Партія закінчилася. Люс і Розалія виграли у своїх літніх партнерів кілька луїдорів. Це здалося невиправному Люсу сприятливим знаком і так схвилювало його, що він не міг приховати своєї радості. Але Розалія зібрала карти й попросила гравців, до яких підійшли ті, хто сидів за іншими столиками, вислухати невелику промову.

– Досі, – почала вона з кокетливим милим красномовством, – я була винна перед Мистецтвом, оскільки, наділена життєвими благами, майже нічого не зробила для нього! Мені ще більш соромно від того, що я так добре почуваюся серед художників, і мені здається, що я хоч у деякій мірі сплачу свій борг вдячності за втішну для мене присутність тут стількох веселих вихованців муз, якщо хоч тепер почну що-небудь корисне. Тим часом для всіх покровителів і благодійників дуже важливо вербувати прихильників своєї справи і діяти вшир, аби добре починання пустило коріння. Так ось послухайте, дорогі друзі! Години дві тому, коли я вийшла з дому і обійшла його, щоб гукнути слугу, я помітила в затишному куточку саду наймолодшого і найчепурнішого з наших гостей, пажа Золото з почту гірського короля, що так великодушно розсипав свої скарби. Хлопчику ще немає сімнадцяти років. Він стояв зі своїм товаришем, пажем Срібло, тримаючи в руці розкритого листа, блідий, охоплений жахом, і отирав зі своїх гарних очей важкі, гарячі сльози. Усі ми сьогодні у відкритому для добрих почуттів і співчутливому настрої, й тому я не могла втриматися, щоб не підійти й не довідатися про причину такого горя. І тут я дізнаюся, що в учорашніх вечірніх газетах була звістка про велику пожежу, яка вже кілька днів вирує в далекому місті, на батьківщині цього юнака, тоді як ми серед нашої святкової метушні не мали й уявлення про це. А сьогодні паж Срібло, який на світанку пішов додому і добре виспався, а опівдні прийшов за своїм другом (обидва вони вихованці нашої академії та працюють поруч), приніс йому цього листа. Там сказано, що вулиця, де той народився й де живе його вже немолода мати, перетворилася на попіл і мати залишилася без даху над головою. Я попросила пана Еріксона спішно навести подальші довідки. Юнак надзвичайно обдарований. Його в незвично ранньому віці послали сюди на самі скромні заощадження, щоб він якомога раніше став на ноги. Смілива справа, яка донині, мабуть, виправдовувалася великою ретельністю учня. Тепер все знову опинилося під загрозою. Насамперед засоби до існування, можливо, назавжди викрадені вогнем, але, крім цього, бідолаха не може навіть поспішити туди, щоб розшукати свою матінку серед хаосу та руїн, оскільки ті кілька талерів, які для цього потрібні, він витратив на карнавал. Його вмовили брати участь тому, що неодмінно хотіли бачити на святі його струнку юнацьку фігуру, і ще тому, що він якраз очікував присилання з дому грошей, які тепер уже не прийдуть. І ось він кидає собі гіркі докори з приводу своєї гаданої легковажності й так обсипає себе звинуваченнями, немов сам учинив цю жахливу пожежу! Я відразу ж звеліла нещасливому пажеві, марнотратство якого мало такий сумний кінець, вирушати додому й укладати речі. Але, мені здається, варто було б подумати про те, щоб він міг повернутись і продовжувати навчання, після того як влаштує і втішить свою матінку. Коротше кажучи, я хотіла б заснувати для бідолахи скромну стипендію, якої вистачило б років на два, і тут же покласти початок цьому! Я розкладаю карти і тримаю банк. Зізнаюся, мені довелося познайомитися з азартною грою на курортах, куди мені траплялося супроводжувати покійних батьків. Так от: хто програє, мусить примиритися з цим. А хто виграє, покладе половину виграшу ось сюди: тут буде стипендіальний фонд! Брати участь у грі можуть тільки нехудожники. Виняток я роблю для пана Люса, який, я чула, живе не на кошти від свого мистецтва.

З цими словами вона вийняла важкий гаманець і поклала його перед собою на стіл. Потім змішала карти і вигукнула:

– Шановні пані та панове, робіть вашу гру! Червоне чи чорне?

Здивоване суспільство барилося кілька секунд. Потім Люс по-лицарськи поставив золотого і виграв. Розалія виплатила йому половину, а іншу кинула в порожню цукорницю, що стояла під рукою.

– Дуже вдячна, пане Люс! Хто ще ставить? – весело і прихильно мовила вона.

Літній чоловік, до якого вона звернулася зі словами: «Сміливіше, дядьку!» – поставив монету в два гульдени і теж виграв. Вона поклала в вазочку один гульден, а інший дала йому разом із його ставкою. Три чи чотири дами, підбадьорені цим, усі разом ризикнули поставити по гульдену і програли. Розалія зі сміхом кинула в цукорницю по півгульдена на кожну. Бажаючи, як він сказав, «помститися за дам», Люс знову поставив луїдор, після чого кілька чоловіків виступили з двоталеровими монетами, а за ними дами знову наважилися ставити хто півгульдена, а хто і цілий гульден. Виграші та програші змінювалися досить рівномірно, але щоразу щось падало в цукорницю, і «стипендіальний фонд», як його називала Розалія, ріс хоча і поступово, але все-таки помітно для ока.