Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Розалію спершу оточили її рідні, які, вочевидь, не надто зраділи несподіваним заручинам і мали досить похмурі фізіономії. Розумна жінка скористалася цим днем, аби заманити їх у пастку і змусити до гідної участі у святі її заручин. При такій безлічі гостей вони були позбавлені можливості вчинити навіть найслабший опір у вигляді непотрібних їй застережень і порад. Тим чарівнішою здавалася щаслива наречена серед розсерджених кузенів і кузин.

Тепер настала зворушлива хвилина, коли в строкатому ряду найрізноманітніших віншувальників підійшла й Агнеса, – покинута жінка принесла своє вітання переможній. Вона вклонилась і поцілувала нареченій руку, як смиренне горе – щастю. Розалія збентежено глянула на неї й потім співчутливо потиснула їй руку. Вона зовсім забула про дівчину, як уже не пам’ятала в цю хвилину про підступного Люса, і можна було помітити, що вона прийняла якесь рішення. Проте вже в наступну секунду сумна Агнеса відійшла від неї, а сама вона повернулася до своїх щасливих думок і радісних забав.

Після того як усі гості знову зайняли свої місця, запанували загальні веселощі, й їх нарешті розділили кузени, які теж були не проти розважитись; але незабаром сталася нова перерва. Звістка про щасливу подію в долі одного з товаришів швидко долетіла до великого табору в лісі, де все ще шуміла невтомна молодь. І ось, карбуючи крок, до зали увійшов загін ландскнехтів із барабанами, флейтами та розмаяним прапором, а через інші двері – ватага веселих членів цехів і молодих ремісників зі своїм оркестром. Обидва гурти обійшли навколо столу, розмахуючи капелюхами та викрикуючи вітання, після чого з гідністю погодилися осушити келихи на честь молодої пари. Колишній лад було порушено, і на долю Еріксона разом зі слугами дісталося чимало клопоту, перш ніж розмістилися новоприбулі, які заповнили всі кімнати. Але все супроводжувалося такими щирими веселощами, що, здавалося, тільки зростала урочистість цього дня.

Я запитав у Агнеси, чого вона хоче: повернутися додому чи залишитися. Перше уявлялося мені, мабуть, більш бажаним, бо, хоча тривала опіка над таким безневинним і чарівним створінням і здавалася мені завданням приємним і почесним, мене тягло до молодих німців, і я хотів надолужити згаяне, провівши останні години серед собі подібних, вільним серед вільних.

Агнеса зволікала зі своїм рішенням. Вона таємно здригалася перед думкою опинитися самій удома, де ніхто не міг би як слід утішити її, а можливо, їй також не хотілося покинути місце, де ще так нещодавно перебував її коханий і де вона плекала нові сподівання. Тому я поки що повів її по різних кімнатах будинку, між мальовничих гуртів бенкетників – усюди, де було що-небудь цікаве, а невичерпна винахідливість гостей безперервно породжувала надзвичайні сцени, на які варто було подивитися.

Під час наших блукань ми почули милозвучний чотириголосний хор і пішли на ці звуки. Наприкінці слабо освітленого вестибюлю ми знайшли прибудову типу веранди, яка, зважаючи на велику кількість вікон, слугувала маленькою оранжереєю. Тут було близько десятка апельсинових, гранатових і миртових дерев, серед яких «боготворець» і його товариші поставили для себе столик. Над входом висів магічний залізний знак у вигляді пентаграми, який у давнину охороняв вхід до готелю від відьом; вони знайшли його в якомусь кутку і принесли сюди. І ось вони сиділи тут, рейнський виноградар, гірський король і обидва мейстерзінґери, художники по склу, і їх дружний хор слугував доказом того, що вони в чотириголоснім співі не менш досвідчені, ніж у грі на смичкових інструментах. Коли ми зупинилися перед входом до оранжереї, щоб послухати спів, вони відразу ж змусили нас підсісти до них, зсунувшись для цього щільніше та принісши стільці. У ті дні якраз було витягнуто на світ кілька старих німецьких народних пісень, оброблених для хору сучасними композиторами. Так само і все, що було написано в дусі таких пісень Ейхендорфом, Уландом, Кернером, Гейне, Вільгельмом Мюллером, клалося на більш-менш сумні мелодії й виконувалося юнаками, що навчалися співу, перш ніж деякі з цих пісень – частково вдруге – переходили в народ. Ніколи ще Агнеса не чула нічого подібного. Вони щойно закінчили пісню «Фонтан перед ворітьми, де липа розцвіла…» і затягли нову: «У ніч весняну іній впав». Старовинні пісні розлуки, плачі про кончину і про померле щастя, обіцянки весни, пісні про млинове колесо і про ялинку, уландівське «Ах, серце, ти забудь печаль: усе, усе змінитись має!..» – все це вони виконували чисто і виразно, причому «боготворець», що мав ясний тенор, вів верхню партію, гірський король співав басом, а художники-вітражисти старанно тримали середину, суворо витримуючи тон і такт.