Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Цією грубуватою історією наша балаканина майже перейшла межу, якої ми зобов’язані були триматись у присутності молодої дівчини. Вона з жахом похитала головою, але, коли ми поцокалися, не забула випити з нами. Протягом усієї бесіди кожен із нас міцно стискав у руці високий келих, аби він не впав і був напоготові для чергового тосту, Агнеса ж, у своїй безпосередності та щасливому забутті всіх бід, старанно наслідувала нас. Недосвідчені холостяки, ми не знали, як у таких випадках потрібно обходитися з жінкою, і наповнювали всі келихи, як тільки вони спорожнялися, радіючи з того, що мила дівчинка стає все більш жвавою та веселою.

«Боготворець» Рейнгольд, поки велася вся ця довга бесіда, відламав од апельсинового дерева, що стояло позаду Агнеси, кілька квітучих гілок, сплів із них вінок і тепер надів їй на голову. При цьому він попросив дівчину втішити його, потанцювавши з ним, – інші не відмовляться для них зіграти.

– Ні, – вигукнула вона, – спочатку я сама виконаю для вас народний танець, а ви зіграйте його вчотирьох!

Молоді люди покірно вийняли з футлярів інструменти і знову настроїли їх. Я відсунувся вбік, вони заграли улюблений місцевий народний танець, і Агнеса на маленькому просторі, що залишився між деревцями, з великою грацією танцювала під повільну, сумну мелодію. Як тільки пролунав останній акорд, вона ще раз пересохлими губами припала до пінистого келиха й зажадала вальс, який теж хотіла танцювати сама. Браві холостяки водили смичками щосили; очі Агнеси сяяли гарячковим блиском, і вона закрутилася, впершись руками у свої стрункі стегна. Раптом вона змахнула руками в повітрі, ніби когось шукала, зняла з голови вінок, подивилася на нього, знову наділа й похитнулась. Я підскочив і підвів її до стільця. Музиканти злякано змовкли, а бідолашна дівчина закинула руки через стіл, перекидаючи келихи, потім упала на стіл головою і заридала несамовитим голосом, закликаючи свою матір. Вона плакала і кричала так пронизливо, що збіглись інші гості, й усі ми стояли навколо неї у величезному сум’ятті, не знаючи, що робити. Спробували підняти її, але вона вислизнула у нас із рук і простяглася на підлозі, бліда як смерть, із тремтячими губами та руками. Незабаром вона зовсім перестала подавати ознаки життя, і навколо запанувала перелякана тиша.

Врешті ми зважилися понести бідолаху, що не подавала ознак життя, і пошукати для неї пристановища в житловій частині будинку, де їй можна було б надати допомогу. Гірський король узяв її під руки, «боготворець» притримував ноги, й так вони обережно понесли свою легку, переливчасто-срібну ношу. Я йшов попереду, а обидва вітражисти рухалися за нами зі скрипками під пахвою, позаяк не мали часу вкласти їх, а залишити боялися: це були хороші інструменти.

На лихо, Розалія вже виїхала в місто в супроводі Еріксона, ні з ким не попрощавшись, аби не спонукати цим гостей покинути будинок і не перервати їх розваг. Але, на щастя, з’явилася домоправительниця, або економка, і направила нашу сумну ходу до своєї кімнати, де нерухому Агнесу опустили на зручне ложе, влаштоване за допомогою принесених подушок.

– Нічого страшного, – сказала стара, помітивши наш переляк. – Панночка захмеліла, це скоро пройде!

– Ні, у неї горе! – шепнув я економці.

– Ну, значить, бідолаха заливала горе вином! – заперечила вона. – Хто ж дає молодій дівчині стільки пити?

Тут уже ми почервоніли і стояли, присоромлені та збентежені, поки славна жінка не прогнала нас, попередньо довідавшись, де живе потерпіла.

– Екіпаж господині ще раз пошлють сюди на випадок непередбаченої потреби, – сказала економка, – і ми подбаємо про панночку!

Рейнгольд зголосився залишитись у будинку і наполягав на своїй пропозиції. Він просив мене надати йому подальший захист покинутої, й я погодився, бо знав його як хорошу, достойну людину. Така вже була доля Агнеси – протягом усього свята вона переходила з рук у руки, як царська дочка, що колись потрапила в рабство.

Я попрощався зі скрипалями, яким потрібно було подбати про свої інструменти, і вирушив у дорогу. До цього часу всі гості – й тут і в лісі – вже рушили назад у місто, і дорога була заповнена колясками і візками. Не знайшовши відразу знайомих, які підвезли б мене, я вирішив іти пішки і, для того щоб мене не збили екіпажі, що швидко котились і обганяли один одного, попрямував по боковій стежці, яка тяглася по узліссі вздовж дороги. Місяць на ущербі слабко світив крізь дерева, і густий підлісок місцями утруднював ходьбу. Незабаром я наздогнав самотнього подорожнього; він запекло боровся з гілками глоду та пагонами ожини. Це був Люс, під темним плащем якого виднівся тонкий полотняний одяг, який чіплявся за колючки терну.