Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я приємно проводив час, переходячи з місця на місце і знайомлячись із околицями, то в товаристві інших гостей, то на самоті. Близько полудня я натрапив на елегантного Еріксона, який ішов із міста. Темою розмови стала поведінка нашого друга Люса. Еріксон знизав плечима і говорив мало, я ж висловлював здивування і довго розводився про те, як, мовляв, не соромно Люсу так чинити. Я засуджував його найбільш різким чином, і до цього мене ще підохочувала незрозуміла думка, що минулої ночі я лише випадково втримався від якогось недозволеного пориву, коли Агнеса, в сум’ятті почуттів, обвила руками мою шию. Моя чеснота здавалася мені незламною, бо, завдяки спогадам про Юдіф, які прокинулись, і сильній тузі за нею, я відчував достатню впевненість у собі. І все-таки було дивно, що переживання минулих днів, невідповідні та небезпечні для мене, тепер прислужилися до того, щоб уберегти мене від нинішніх спокус.

– Готовий посперечатися, – перебив мене Еріксон, – що сьогодні він обдурить бідолаху і не візьме з собою. Варто було б зіграти з ним жарт, аби його напоумити. Візьми екіпаж і їдь у місто. Якщо не знайдеш цього вітрогона ні вдома, ні у його дівчини, вези її відразу сюди; дій од імені Розалії, скажи, що вона так розпорядилася, тоді мати не заперечуватиме. Я за все відповідаю. А Люсу потім просто скажеш, що вважав своїм обов’язком виконати його власне доручення – адже він вчора вночі з такою наполегливістю просив тебе взяти на себе турботу про Агнесу!

Я знайшов цю вигадку цілком прийнятною й одразу поїхав у місто. В дорозі я зустрів Люса, який сидів у колясці, закутаний у теплий плащ. Одначе конусоподібний із підвісками головний убір царя й вигадливо завита чорна борода в достатній мірі видавали запізнілого ряженого.

– Куди ти? – крикнув він мені.

– Мені доручено, – відповів я, – розшукати тебе й подбати про те, щоб ти взяв із собою цю милу дівчину, Агнесу, якщо ти не подумаєш про неї сам! Мабуть, справа йде саме так, і якщо ти нічого не маєш проти, я заїду за нею, притому від твого імені. Так хоче красива вдова, за якою бігає Еріксон.

– Що ж, дій, синку! – якомога байдужіше виголосив Люс, хоча явно відчував деяке здивування.

Він щільніше закутався в плащ і різко наказав візникові їхати далі, а я незабаром зупинився перед будинком Агнеси. Тупіт копит і деренчання коліс, які раптово зупинилися, незвично прозвучали на тихій окраїнній площі, й Агнеса в ту ж мить із сяючими очима опинилася біля вікна. Ледве вона побачила, що з коляски вийшов я, її погляд знову затьмарився, але все ж, коли я увійшов до кімнати, вона ще була сповнена очікування.

Її мати оглянула мене з усіх боків, і, продовжуючи змахувати старим страусовим пером пил зі свого вівтаря, з картини, що висіла над ним, з порцелянових чашок і кришталевих келихів, а також із воскових свічок, вона почала базікати:

– Ну, от і до нас у дім заглянув карнавал, хвала Діві Марії! Що за славний блазень цей пан! Але скажіть, що ж це таке? Що зробив пан Люс із моєю дочкою? Сидить дівчинка весь ранок, не їсть, не спить, не сміється і не плаче!.. Це мій портрет, добродію, такою я була двадцять років тому! Втім, здається, ви вже бачили його! Слава Спасителю, мені ще не страшно на нього дивитися! Скажіть же мені, що з моєю дитинкою? Напевно, панові Люсу довелося вилаяти її. Я весь час кажу: вона ще занадто дурна, та й недостатньо освічена для такого поважного чоловіка! Нічому не вчиться і така незграбна! Так, так, ти тільки подивись, Агнесо, хіба це в тебе від мене? Невже ти не бачиш по портрету, з якою гідністю я трималася, коли була молода? Хіба не була я зовсім як благородна дама?

На все це я відповів запрошенням, переданим від імені Люса, а також від імені пані Розалії; до того ж я навів усякі причини, з яких він нібито не міг з’явитися сам. Мати Агнеси неодноразово перебивала мене вигуками:

– Хутчіше, хутчіше, Незі! Пресвята Маріє! Які там зібралися багаті люди! Трішки замала ростом, так, трішки замала ця мила пані, але все-таки чарівна! Тепер ти можеш надолужити, коли що вчора упустила або зробила не так. Іди, одягайся, невдячна! Одягни всі ті дорогоцінні речі, що тобі подарував пан Люс! Ось валяється на килимі півмісяць! Але перш за все потрібно тобі причесати волосся, – з вашого дозволу, пане!

Агнеса всілася посеред кімнати, і щоки її злегка зашарілися від знову зародженого сподівання. Мати причесала її з великою майстерністю. Вона не без грації водила гребенем, і я, розглядаючи статну жінку та все ще красиві риси її обличчя, мусив визнати, що її марнославство колись мало своє виправдання.