Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Строкатий натовп розтікався по мальовничій групі будівель, що були оточені лісом і стояли на береговому пагорбі. Лісовий будиночок, старовинний готель і млин біля пінистого лісового струмка незабаром перетворилися на один веселий табір. Тихі мешканці були захоплені зненацька та приголомшені святкуванням; вони дивились і слухали, вони дивувались і сміялися – незліченні дивовижні персонажі раптово оточили їх зусібіч. Що ж до артистів, то картини природи і весни, що пробуджувалась, розбудили в них почуття, що дрімали в самісіньких надрах душі. Свіже повітря наповнило їх радістю, і якщо веселощі минулої ночі ґрунтувалися на заздалегідь продуманій підготовці, то веселощі цього дня хотілося зривати навмання і вільно, як плоди з дерева. Театральні костюми викликають найфантастичніші почуття та бажання, і тепер, коли вони стали чимось звичним, уже здавалося, що інакше й бути не може; безтурботні щасливці затівали все нові й нові жарти, ігри, пустощі – і дотепні й звичайнісінькі дитячі. Іноді вся місцевість наповнювалася милозвучним, упевненим співом – то він лунав із-під шатра дерев, то долинав із корчомки, то – з натовпу ландскнехтів, які обступили доньку мірошника. Але при всьому цьому кожне залишалося тим, чим було, і вічні людські переживання блукали, як легкі тіні, по радісних обличчях. Буркотливий принагідно бурчав, пустотливий сердив образливого, безтурботний викликав причепу на легку сварку; невдаха раптом згадував про свої турботи і глибоко зітхав; ощадливий і боязкий крадькома перераховував свою готівку, а вітрогон, у якого кишеня вже спорожніла, дивував і засмучував його раптовим проханням про позику. Але все це пролітало і, кружляючи, зникало, як порив вітерцю над дзеркальною гладдю вод.

Мене теж на деякий час вкрила тінь такої хмари. Рухаючись за млиновим струмком, я пішов глибше у ліс і вмив обличчя в свіжих і світлих хвилях. Потім присів на колоди греблі й задумався про минулу ніч і дивну пригоду біля будинку Агнеси. Тихе дзюрчання води занурило мене в напівдрімотний стан, і мої думки, як уві сні, полинули на батьківщину. Мені ввижалося, що я сиджу коло покійної Анни біля тихого лісового джерела, і на мені костюм персонажа з «Вільгельма Телля». Потім поруч з Анною я їхав верхи по місцевості, осяяній вечірнім світлом, і тепер я дивився на все це зі спокійним серцем, як на видіння минулих днів, як на щось завершене, що не дозволяє зміни. Але ось ця картина розвіялась і померкла, поступившись місцем образу Юдіфі, з якою я йшов кудись серед ночі. Потім я був у її будинку, коли його брали в облогу брати милосердя, бачив її у фруктовому саду, коли вона виходила з осінньої імли, і, врешті, – на возі переселенців, який зникав удалині. «Де вона? Що з нею сталось?» – кричав у мені голос, і від туги за нею я раптом прокинувся. В яскравому світлі дня я бачив Юдіф – вона знову стояла і ходила переді мною, але під її милими ногами не було землі, і мною опанувало таке відчуття, ніби разом із нею в мене забрали все, ніби я безповоротно втратив найкраще, що у мене було і ще могло бути.

Я думав про плин невблаганного часу і, зітхаючи, тихо похитував головою; лише тепер від дзвону дзвіночків мої думки зовсім прокинулись і прийшли до ладу. Я подумав, зрештою, і про матінку, щоправда, лише як про щось таке, що само собою зрозуміло і що втратити неможливо, подумав як про завжди забезпечений домашній хліб. Що матінка теж коли-небудь може зникнути – цього я не розумів і ніколи про це не думав. Усе ж таки я зосереджено розмірковував про самотню жінку, смуток у тихій кімнаті; мені йшов уже двадцять другий рік, а я досі не міг дати їй ясний звіт про мої плани на майбутнє, про те, як я думаю жити на світі. Швидко пересунув я наперед сумочку, що висіла у мене на поясі, – в ній, крім носовичка та інших предметів, лежала готівка, залишок тієї суми, яку, зі звичайною пунктуальністю, матінка нещодавно мені прислала. Одначе підраховувати її зараз не мало сенсу, і я пересунув сумку назад, але не приховав од себе, що моє маленьке домашнє провидіння не схвалило б моєї участі у святі. Костюм блазня коштував, щоправда, не багато, – тому я головним чином і обрав його. Проте міг настати час, коли я гірко пошкодував би і про цю скромну витрату. Втім, я вже краще за матінку розумів, що5 необхідно і корисно молодому хлопцю, – особливо зараз, коли з веселого табору до мене якраз долинула нова пісня. Я знову похитав головою, так що задзвеніли бубонці, схопився і втік.