Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Коли ми дістались її будинку, вона зупинилася мовчки й не ворушилася, хоча я кілька разів запитував її – смикнути за дзвінок чи постукати дверним молотком з витонченою наядою замість ручки. І лише коли я помітив у її руці ключ, відімкнув двері й запропонував їй увійти, вона повільно обвила руками мою шию й почала спершу стогнати, як уві сні, а потім боротися зі слізьми, які не хотіли литися. Плащ сповз із її плечей, я хотів його підхопити, але замість цього по-братськи обійняв її і став гладити по голові й шиї, тому що обличчям вона притулилася до мого плеча. У прегарних срібних грудях, що притулилися до моїх, я відчував наростаюче зітхання і чув биття серця. Воно нагадувало бурмотіння невидимого джерела, яке часом чуєш у лісі, лежачи на землі. Палке дихання Агнеси линуло по моїй скроні, й мені здавалося, ніби я наяву переживаю солодку і сумну казку, яка звучить у старих піснях. Мимоволі зітхнув і я. Нарешті бідолашна розплакалась і почала гірко схлипувати. Ці природні жалібні звуки, зовсім не красиві, але безмежно зворушливі, як горе дитини, тіснились і обривалися в її горлі, біля самого мого вуха. Вона переклала голову на інше моє плече, і я несвідомим рухом наблизив і свою голову, мовби підтверджуючи цим її біль. Тоді листя чортополоху та гостролисту на моєму ковпаку подряпали їй шию і щоку, вона відсахнулась, отямилась і раптом зрозуміла, з ким вона. Безпорадно стояла переді мною дівчина, що двічі обманулась, і, плачучи, дивилася вбік. Тоді я, аби чимось зайняти її, повісив їй на руку плащ, обережно підвів її до сходів і потім вийшов, причинивши за собою двері. У будинку ще все було тихо, її мати, мабуть, міцно спала, і я чув лише, як Агнеса зі стогоном піднімалася сходами, спотикаючись об сходинки. Нарешті я пішов і не поспішаючи повернувся до святкової зали.

Сонце тільки-но зійшло, коли я опинився в залі. Всі жінки та літні чоловіки вже пішли. Але над натовпом молодших чоловіків гойдалися хвилі невичерпних веселощів, і багато хто з гостей сідали в екіпажі, які очікували їх, аби не гаючись, без перепочинку виїхати за місто і продовжувати гульню в мисливських будиночках і розважальних садах, розкинутих у лісах по берегах широкої гірської річки.

У Розалії була в цій місцевості вілла, і вона запросила веселих учасників маскараду зібратись у неї в другій половині дня; до того часу і сама гостинна господиня мала прибути туди. Вона запросила ще кількох дам, і ті змовилися, що з нагоди Масляної з’являться в колишньому вбранні: їм теж хотілось якомога довше насолоджуватися блиском святкування.

Еріксон вирушив додому переодягнутися; знявши маскарадний костюм, він убрався в свою повсякденну одежу й тільки виявив більшу, ніж зазвичай, ретельність. А позаяк дещо пізніше і Розалія з’явилася в сучасному вбранні, згідно з порою року й урочистістю моменту, то можна було подумати, що так домовлено між ними або що ними керує однакове почуття, і цікаві спостерігачі не залишили без уваги ці нехитрі ознаки.

Люс теж поспішив додому, але з протилежним наміром. Свого часу він для етюду до картини з Соломоном замовив костюм давньосхідного царя. Довге вбрання було з тонкого білого батисту, що лягав безліччю складок і прикрашений був пурпуровою, синьою та золотою облямівкою, китицями та бахромою. Головний убір і взуття також приблизно відповідали тому стилю, який у давнину був поширений на території Передньої Азії. Створюючи картину, він своїм етюдом не скористався. Але тепер це вбрання здалося йому придатним для того, щоб зіграти жарт і з’явитися при дворі богині любові вчорашнім королем мисливців, одягненим у святкове вбрання. Для цього він завив волосся і бороду, намастив їх духмяною олією, а на оголені руки надів химерні зап’ястя і персні. Все це зайняло його до полудня, після того як він, у засліпленні пристрасті, що спіткало його, ймовірно, провів безсонну ніч.

Що ж до мене, то я і зовсім не заплющив очей і вже рано-вранці вирушив у дорогу з більшістю запрошених. Величезні вози, які настовбурчувалися списами ландскнехтів, які сиділи на них, із гуркотом котилися попереду, а за ними тягнувся довгий ряд повозів та різноманітних екіпажів. Все це рухалося назустріч яскравому вранішньому сонцю по узліссі мальовничого букового лісу, вздовж високого, крутосхилого берега потоку, який, виблискуючи, шумно мчав, обходячи острівці, вкриті наносною галькою та чагарником.

Цього м’якого лютневого день небо було безхмарно-блакитним. Незабаром сонце почало пронизувати дерева, і якщо на них не було листя, то тим яскравіше блищав ніжний зелений мох на землі та на стовбурах, а в глибині мерехтіла блакитна гірська вода.