Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я повернув капелюх на місце, з іще більшим здивуванням подивився вслід зникаючій тіні й не знав, як до всього цього поставитися. Нарешті я вирішив, що коли це жартівник, що дозволив собі дурну витівку, тоді мою честь не ображено, якщо ж це і справді король, тоді – тим більше. Бо якщо королів не можна образити, то і вони не можуть образити чи принизити, оскільки їх особисте свавілля порушує всякий звичайний зв’язок подій.

Проходячи тепер повз нього, я відразу побачив, що це і справді був король.

Користуючись тією свободою, яку мають блазні, я вискочив із лав, підійшов і, підставляючи йому голову, весело крикнув:

– Гей, братику король! Що ж ти не зриваєш із мене капелюх?

Він пильно подивився на мене, очевидно, все згадав і зрозумів, що під капелюхом я маю на увазі чортополох і гостролист, об які він міг уколотись. Але він не сказав ні слова, а тільки з усмішкою захопив кінчиками пальців два зубці з бубонцями, що стирчали на моєму ковпаку, тихенько підняв його так, що я знову опинився перед ним із оголеною головою, і повільно опустив ковпак на місце. Тоді я побачив, що тут більше нічого не вийде, облишив свою затію та поплентався далі.

Спускаючись парадними сходами, рухаючись склепінчастими галереями та колонними залами, через площі, освітлені палаючою смолою і заповнені розгойданими натовпами народу, художники всюди проходили повз свої твори; нарешті хода закінчилась у великій, призначеній для святкувань будівлі, приміщення якої було приготовлено та прикрашено для подальшої програми. Найбільшу залу було пристосовано для бенкету, ігор і танців, притому повністю в стилі зображуваного століття. Для окремих гуртів було призначено ніші та кімнати, прибрані на зразок садів. Коли загальна трапеза вже була в повному розпалі, відразу ж в усіх кінцях почалися танці та ігри. В одній із менших зал мейстерзінґери влаштували при відчинених дверях «школу співу». За звичаями цеху, відвідувачі школи змагалися тут у вокальному мистецтві, та співаки проголошувалися майстрами. Виконувані вірші містили головним чином взаємні нападки на ті чи інші напрямки в мистецтві; в них автори висміювали зарозумілість і примхи людей, нарікали на суспільні вади, а також вихваляли те, що незаперечне, загальновизнане. Це було мовби загальне зведення рахунків, – кожен напрямок, кожна школа мали серед співаків свого представника, який володів заздалегідь заготовленими формулами. У тому вигляді, в якому підносили живі сатиричні вірші, зміст їх звучав надзвичайно дивно. Співаки одноманітно бубоніли свої дерев’яні вірші, проте кожного з них викликали окремо, оголошуючи новий мотив. Тут співали на мотив жагучої скарги Орфея, на жовтий мотив левової шкури, на чорний мотив агату, на їжаковий мотив, на мотив закритого шолома, на високий гірський мотив, на мотив кривих зубців борони, на гладенький шовковий мотив, на мотив соломинки, на гострий мотив шила, на тупий мотив пензлика, на синій берлінський мотив, на рейнський гірчичний мотив, на мотив блиску церковних дзвонів, на кислий лимонний мотив, на в’язкий мотив меду і так далі, й щоразу лунав гучний регіт, коли після таких пишних проголошень усе знову і знову чулося колишнє сумне бринькання шарманки. Деякі співаки, обираючи тему, користувалися всім, що було у них перед очима. Так, якась благородна дама, згідно з виконуваною нею роллю, гордовито відмовила шевцеві в танці, й той помстився їй гучним вихвалянням поблажливості багатьох високопоставлених дам, у яких легко домогтись успіху, якщо знати, як приступити до справи. На це відгукнувся чинбар, порушивши старовинне питання про те, що зухвалість чи скромність скоріше приводить до мети. І, врешті, один свічкар оголосив жінок такими істотами, які завжди готові віддати перевагу доступній формі спілкування з ними, якщо неможлива інша.

Пані Венера, яка з частиною свого почту відвідала школу співу, не могла слухати настільки грубих промов. З удаваним обуренням вона підвелась і пішла в один із бокових покоїв, де перебував її двір, який включав до свого складу ще двох чи трьох миловидних жінок. У сусідній, оповитій зеленню, ніші розташувалися мисливці, й кілька юних німф становили почет їх богині Діани. Але нерідко німфи залишали її на самоті, несучись у танці зі своїми хвацькими партнерами-мисливцями. Тому я часто сідав біля Діани і намагався по можливості скрасити самотність покинутої дівчини розмовою та звичайними дрібними послугами, поки не відбудеться бажаний поворот. Еріксон підходив і відходив. Через своє вбрання «дикої людини» він не міг ні танцювати, ні сідати занадто близько до жінок. Роль цю йому довелося взяти на себе в останні дні, з огляду на виниклу необхідність, і він погодився на неї не надто неохоче, – вона дещо віддаляла його від Розалії, і, таким чином, їх відносини не отримували передчасного розголосу. Розалія була з цим згодна. Тепер він готовий був пошкодувати про те, що дозволив таку ситуацію, бачачи, як Люс раз у раз підсаджується до його дами, як вона сміється, жартує, сяє привітним пожвавленням і підохочує зрадника, що розважає її милими у своїй наївності питаннями, він же, засліплений, не помічає недосяжності впевненої в собі жінки. Ні він, ні Еріксон не бачили мовби випадкового, побіжного, але вдоволеного погляду, яким вона посеред розмови проводжала постать «дикої людини», коли той проходив повз на чималій відстані.