Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І я мало не проґавив хвилину, коли закінчилося тривала парадна хода «Останнього лицаря», і в той час як гурти, що пройшли, зустрічалися на широкому круговому шляху, вже шумів маскарад, який наближався, де щосили розгорнулися всі ті, кого артистичний світ міг виставити як забавних диваків, дотепників, штукарів і вигадників.

Фантастичну ходу відкривав розпорядник маскараду, що сидів на норовистому віслюку, а за ним бігли, пританцьовуючи, строкаті блазні Гіліме, Пек і Ґуґерілліс, потішні карлики Меттерші й Дувейндль і багато інших, – в їх натовп знову замішавсь і я, вельми безневинний і тихий блазень. Потім з’явився Діоніс у вінку і з тирсом, ведучи за собою кудлатий, рогатий і хвостатий оркестр. Вистрибуючи та притупуючи в такт видобутим звукам, хлопці в козлиних шкурах виконували якусь давню, дивно кричущу і рикаючу музику, висвистуючи та мугикаючи то в октавах, то в квінтах і перескакуючи з найвищих дискантів на найнижчі баси.

Із золотим тирсом, обвитим листям, крокував проводир вакхічної ходи. Вінок із синього винограду прикривав його палаючий лоб. Із плечей до самих ніг падала, вихрячись, безліч строкатих шовкових стрічок, які, становлячи його святкове оздоблення, вилися навколо його стрункого голого тіла. Тільки ноги були в золотих сандалях.

Виноградарі, підперезані фартухами чи то на середньовічний, чи то на античний манер, метушилися навколо декількох юдеїв, які повернулися з обітованої країни й несли на низько прогнутих жердинах величезне гроно винограду. А за ними рухалися четверо ще більш могутніх чоловіків, – вони несли навсторч чотири соснових стовбури, між якими висіло ще куди більше виноградне гроно. Всі інші учасники вакхічній метушні з тазами, чашами та посохами тягнули і штовхали колісницю увінчаного плющем Бога, над яким височів звід із синіх виноградних грон.

Перед тріумфальною колісницею Венери ішли служителі Марса – двоє ніжних хлопчиків із барабаном і сопілкою, одягнених маленькими ландскнехтами. Капелюхи висіли у них за спиною, і довге пір’я волочилося по землі. З лукавою урочистістю виконували вони військовий марш, і сопілка, скоріше ніжна, ніж бравурна, невтомно повторювала одну й ту ж фразу, сповнену млістю та пристрастю. Королі в коронах і з скіпетрами, обірвані жебраки з торбами, попи і євреї, турки і маври, юнаки і старигани тягли воза, на якому спочивала Венера. Нею була ні хто інша, як прекрасна Розалія, відкинувшись на рожевому ложі під прозорим шатром із квітів. Її сукня була з пурпурного шовку, але за кроєм нагадувала патриціанське святкове вбрання того часу, на зразок тих, в яких Альбрехт Дюрер полюбляв малювати міфологічні фігури. Важка тканина лягала мальовничими складками на широких, довгих рукавах і на царственому шлейфі, а крислатий капелюх із пурпурного оксамиту, облямований білим пір’ям і прикрашений блискучою золотою зіркою, кидав на обличчя її легку тінь. У руці у Венери була золота держава, на якій сиділи два голубки; вони били крилами й цілувались. У числі бранців Венери обабіч колісниці йшли язичницький філософ Аристотель і християнський поет Данте Аліґ’єрі; обидва вони трималися з найглибшою шанобливістю і виконували обов’язки найбільш наближених охоронців і помічників. Вона ж час від часу поглядала назад, бо слідом за колісницею простував могутній Еріксон, який, зображуючи дику людину, був перед почтом Діани. Його стегна і лоб були обвиті густим плющем, на плечі було накинуто ведмежу шкуру. За ним ішли численні мисливці з зеленими гілками на капелюхах і шапках, їх закличні роги були обвиті листям, а одяг прикрашено шкурками тхора, рисі, ніжками сарн і кабанячими іклами. Одні вели гончих і хортів, інші, з гаками альпіністів на поясі, несли на спині гірських козлів або ж глухарів і в’язки фазанів, треті тягли на ношах чорну дичину і оленів із посрібленими рогами та копитами. Потім великий гурт диких людей проніс цілий ліс листяних дерев різних порід, де дерлися білки та гніздилися птахи. За стовбурами цих дерев уже мерехтіла срібляста фігура Діани, стрункої Агнеси, яку вбрав і прикрасив Люс. Колісницю її з усіх боків було обвішано всілякою дичиною, і голови вбитих тварин оточували її голову мовби вінком із золочених рогів і строкатого пір’я. Сама богиня з цибулею та стрілою сиділа на скелі, з якої било джерело, виливаючи в ложе зі сталагмітів. Дикі люди, мисливці й німфи наближалися строкатою юрбою, щоб втамувати спрагу, зачерпнувши воду пригорщею.