Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Агнеса була у вбранні зі сріблястої тканини, яке щільно облягало її та обмальовувало її гнучкі форми, так що вони здавалися відлитими зі світлого металу. Маленькі чисті груди були немов викарбувані майстром. Від талії, кілька разів обвитої поясом із зеленого флеру, плаття падало широкими складками, не покриваючи, одначе, маленьких ніжок, що були взуті у срібні сандалі та цнотливо виглядали з-під нього. Серед чорного, по-грецьки зачесаного волосся був ледве видний блискучий місячний серп, а коли богиня злегка повертала голову, він іноді зовсім ховався в локонах. Обличчя Агнеси було білим, як місячне світло, і ще блідішим ніж зазвичай; очі її палали темним полум’ям і шукали коханого, а в сяючих сріблом грудях прискорено билося серце від прийнятого нею сміливого рішення.

А Люс, її коханий, який обрав мисливський костюм царя Ассирії, щоб мати право йти поруч зі своєю Діаною, тільки-но він побачив Венеру-Розалію, покинув свою богиню і втрутився в тріумфальний хід Венери. Він дивився їй у вічі, ніби лунатик, і, сам того не помічаючи, ні на крок не відходив від її колісниці.

Сам же я, вірний своєму давньому прізвиську, натягнув на себе зелене вбрання блазня та прикрасив ковпак із бубонцями сплетінням чортополоху та гілок гостролиста з червоними ягодами. Побачивши, як стоять або, вірніше, як ідуть справи, я тепер скористався цим лісовим одягом, аби час від часу проникати крізь мандрівний ліс і рухатися біля злощасної Діани, бо поблизу неї не було жодного друга, а «дика людина» Еріксон уважно дивився на Люса і Розалію, що, втім, мало порушувало його душевну рівновагу.

Південні грецькі картини змінилися північною німецькою казкою – почалася хода гірського короля. Гори з бронзових уступів і кристалів було споруджено на його колісниці, й на них спочивала гігантська фігура в мантії з сірого хутра. Білосніжна борода і волосся розсипалися до стегон і хвилями оточували їх. На голові короля виблискувала золота корона з високими зубцями. Навколо снували в печерах і ходах крихітні гноми. Це були справжні маленькі хлопчики. Але гірського духа, карлика, що стояв попереду на колісниці з сяючою лампою рудокопа на голові та з молотком у руці, якого зображував зовсім дорослий художник, який був зростом навряд чи трьох п’ядей, але з доладною статурою, з чистим, мужнім обличчям, блакитними очима та білявою бородою клином. Цей карлик, що немов вийшов із чарівної казки, аж ніяк не був якою-небудь музейною дивиною; ні, то був досвідчений, уславлений майстер, живе свідчення того, що широке коло діячів мистецтва охоплювало не тільки всі гілки великого народу, але і всі форми фізичного буття.

Позаду гірського короля на тій же колісниці стояв карбувальник, який зі срібла та світлої міді відбивав невеликі жетони на пам’ять про свято. Дракон випльовував їх у дзвінкий таз, а два пажі, на ім’я Золото і Срібло, кидали блискучі медальки в натовп глядачів. Нарешті, позаду самотньо плентався блазень Гюліхіш і сумно потрушував порожнім гаманцем.

А по п’ятах кульгавого блазня рухалася в попередньому порядку вся чудова хода: знову пройшли цехи, старий Нюрнберґ, імператор та імперія, казковий світ, удруге і втретє, і весь час Люс ішов біля колісниці Венери, а позаду крокував уважний Еріксон; Агнеса ж, якій у її густому лісі не було видно, що відбувається, то розгублено озиралася довкола, то сумно опускала очі.

Тепер усі учасники вистави розташувалися тісним строєм і заспівали звучну святкову пісню, висловлюючи в ній свою відданість справжньому королю, владі якого підпорядковувався ввесь цей світ сновидінь. Довга хода продефілювала перед королівською родиною, що зібралася в ложі, потім критими переходами попрямувала в палац і рушила його залами та коридорами, також наповненими глядачами. Задоволений і навіть веселий монарх, який в усьому цьому гаморі та блиску багатобарвного свята міг певною мірою бачити винагороду власних заслуг, сидів на золотому кріслі серед своєї родини та придивлявся до того чи іншого гурту процесії, що пропливала повз нього, іноді звертаючись із жартом до окремих учасників.

Коли я наблизився до нього, то згадав, що у мене з ним є деякі рахунки. Незадовго до того я йшов у сутінках по тихій вулиці, щоб, за порадою п’яненького доглядача мір і ваги, скромно перехилити вечірню склянку вина. Мені зустрівся незнайомий худорлявий чоловік, який ішов швидким кроком, але коли я, не звернувши на нього уваги, хотів пройти повз нього, раптово зупинився та запитав мене, чому я належним чином його не вшановую. Я здивовано глянув нього. А він вже зірвав із моєї голови капелюха, тицьнув мені його в руки і сказав: «Хіба ви мене не впізнаєте? Я король!» – після чого зник у напівтемряві.