Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Так чи інакше, спокій узяв гору, коли він побачив, що пара, яка цікавила його, сидить у міфологічному колі. Він із байдужим виглядом зайняв місце поблизу них, одначе незабаром йому довелося знову напружити увагу. Люс вів мову про найбезневинніші та навіть байдужі речі, але при цьому звертаючись безпосередньо до дами в тому довірчому тоні, який пускають у хід такі завойовники, щоб завчасно привчити світ до неминучого. Еріксон багато зносив у Люсі й утримувався від того, щоб його засуджувати. Але тепер у ньому все-таки зародилася думка, чи не належить його приятель до жартівників, головний фокус яких полягає в тому, щоб поцупити золотий годинник або відбити в іншого дружину. Бувають же, думав він, серед чоловіків, так само як і серед жінок, такі хижаки й хамелеони, які щасливі лише тоді, коли зруйнують чуже щастя! Щоправда, вони отримують лише те, що можуть узяти, і товар зазвичай вартий їх самих! Але цього разу, справді, було б шкода! І він, знову відчуваючи і тривогу і захоплення, придивлявся до того, як Розалія з безмежною чарівністю прислухалася до промов Люса і надзвичайною усмішкою підбурювала його до дотепних і самовпевнених розповідей. Поглинений цим, Еріксон не міг помітити того, що відбувалося з Агнесою, і того, як я, її посланець, іще раз підійшов до Люса і тихо, але наполегливо просив його хоч один раз потанцювати з нею. Люс якраз зробив маленьку паузу, стрепенувся, як сполоханий глухар на току, але не полетів геть, а, знизивши голос, накинувся на мене:

– Що це за поведінка для молодої дівчини! Танцюйте одне з одним і дайте мені спокій!

Я пішов, щоб, як міг, утішити і підтримати скривджену, схвильовану дівчину, але мене випередив Еріксон, якому Розалія під час моєї розмови з Люсом шепнула кілька слів, які мабуть, підбадьорили його. Він повів сріблясто мерехтливу фігурку до лав танцюристів, почав кружляти її з великою силою і легкістю, і Агнеса, сама зовсім не слабенька, літала з ним і навколо нього так, якби її стрункі ніжки були зі сталі. Після того її запросив Франц фон Зіккінґен, який зовсім не хотів доживати свій вік у тісних латах. У танці з фігурами, що почався потім, вона знову так вирізнялася своєрідним зачаруванням, що сам великий майстер Дюрер, який підійшов ближче, не зводив із неї очей; залишаючись вірним своїй ролі, він вийняв маленький альбом і старанно почав малювати. Ця славна вигадка вельми всіх утішила. Танець припинився, і зібрався натовп, що поглядав схвально і майже благоговійно, мовби старий майстер і справді з’явився власною персоною і почав малювати на очах у всіх.

Але це ще не було вершиною тих почестей, які випали тієї ночі на долю Агнеси. Імператор, прогулюючись зі своїм почтом, зацікавився цією сценою, звелів подати йому струнку Діану і в милостивих словах попросив Зіккінґена відступити її на один тур. Гримнув весь оркестр, і вона об руку з королем святкування обійшла всю залу, і скрізь на її шляху лицарі, шляхетні дами і патриціанки схилялися перед нею, а бюргери знімали капелюхи.

Її обличчя розквітло рум’янцем збудження та надії після такого блискучого успіху. Імператор урочисто передав її Зіккінґену, а той – Еріксону, який і відвів її на місце. Однак її коханий нічого цього не бачив і навіть не помітив її повернення. Розалія за цей час зняла з себе крислатий капелюх із пір’ям і дала його потримати Люсу. Тепер, коли вона сиділа з непокритою головою і приводила білими пальцями до ладу своє запашне волосся, її краса з іще більш приголомшливою силою діяла на нього.

Агнеса зблідла, звернулася до мене й попросила сказати йому, що хоче повернутися додому. Він зараз же поспішив до неї, приніс її теплий плащ, калоші та, коли її було надійно закутано, вивів дівчину, кивнувши мені, у двір, уклав її руку в мою і, попрощавшись із Агнесою в ласкавому, батьківському тоні, попросив мене доправити додому цілою і неушкодженою його маленьку підопічну.

Він потиснув нам руки і відразу ж знову зник у натовпі, що піднімався і спускався по широких сходах.

Ми стояли на вулиці. Екіпажу, в якому Агнеса приїхала сюди, сповнена рішучості визначити свою долю, ніде не було. Вона сумно підвела очі на освітлену будівлю, де все співало і дзвеніло, потім ще сумніше повернулася до неї спиною і рушила під моєю охороною в зворотний шлях по тихих вуличках, над якими вже розвиднялося.

Голівка Агнеси була низько опущена, в руці вона, сама того не знаючи, стискала ключ від будинку, річ старовинної роботи: Люс, по неуважності, тицьнув його їй, замість того щоб дати мені. Вона міцно стиснула ключ, смутно усвідомлюючи, що цей шматок холодного іржавого заліза їй дав Люс. Це все-таки було від нього, але ж він нині не надто часто звертав на неї увагу! За святковою вечерею дівчина майже нічого не їла, а пізніше я їй роздобув склянку прохолодного напою, яким вона хоч трошки освіжилася.