Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Агнеса вже давно безмовно сиділа біля мене, і повільно, але нестримно спливали дорогоцінні години цієї ночі. Під натиском бурхливих почуттів, які тіснили груди дівчини, вона погойдувала своїми чорними локонами й лише зрідка кидала в бік Люса і Розалії полум’яний погляд, іноді ж вона дивилася на них зі спокійним подивом, але незмінно бачила одну і ту ж картину. Нарешті замовк і я, поринувши в похмурі роздуми з приводу слабкості друга, якого ставив так високо. Немов якесь зловісне явище природи, тривожила мене ця жорстока непостійність, яка переходила в пряме нахабство, і я страждав од відчуття, подібне якому ми відчуваємо, коли бачимо вві сні безумця, що кидається в прірву.

Мене повернуло до дійсності глибоке зітхання: Агнеса помітила, як Люс вирушив із Розалією в розташовану по сусідству головну залу, де все кипіло і вирувало в танці. Несподівано вона запропонувала мені відвести туди й її, щоб потанцювати з нею.

Через хвилину ми вже кружляли разом із переливчасто-строкатим натовпом і двічі зустрілися з рожевою Венерою, чиє пурпурове вбрання, розвіваючись, часом наполовину закривало Люса, що танцював із нею. Він привітав нас із радісним і задоволеним виглядом, як вітають дітей, бачачи, що їм начебто весело. І знову ми зіткнулися під кінець вальсу. Чарівне дитя сподобалося Розалії, і вона побажала, щоб Агнеса залишилася з нею; я ж мусив узяти участь у виставі блазнів, якою змінилися танці.

На довгій мотузці Кунц фон дер Розен провів крізь натовп усіх блазнів. Кожен ніс написане на плакаті свого виду дурості. Від більш легких веселих радник відокремив дев’ять більш важких і розставив їх перед імператором, немов кеглі. Тепер перед очима у всіх стояли Пиха, Заздрість, Грубість, Марнославство, Всезнайство, Недоброзичливість, Самозамилування, Упертість і Нерішучість. Величезною кулею, яку з комічними кривляннями прикотили інші блазні, лицарі й бюргери намагалися вбити блазнів, які зображували кеглі, але жоден навіть не захитався, поки нарешті героїчний король Макс, що представляв весь німецький народ, не звалив їх усіх одним ударом, так що вони покотилися один через одного.

Після цього розгрому було показано жартівливе воскресіння: Кунц, у нагороду звитяжному королю, почав показувати йому повсталі з пороху скульптури стародавнього світу й насамперед склав із полеглих блазнів групу Ніобід, яка, щоправда, в часи Максиміліана ще лежала в землі. З цієї трагічної групи раптом виокремилися три грації – то були три чепурні юні блазні; потім вони повернулися кругом, і число їх знову поменшало на одного – тепер вони постали Амуром і Психеєю, що обнялися; нарешті взамін їх залишився тільки Нарцис. Але і цей останній раптово зник, і на його місці всі побачили вже згаданого мною найменшого карлика. Він зображував умираючого гладіатора, і притому так чудово, що всі глядачі були зворушені й голосно висловлювали своє схвалення. Тоді підбігли всі блазні, підняли його й урочисто забрали разом із перевернутим блюдом для риби, на якому він лежав.

Коли розвіялась і ця хмара, стало видно групу Лаокоона, представлену Еріксоном і двома молодими сатирами, а дві великі змії були виготовлені з дроту і полотна. Було потрібно чимале зусилля, щоб із напруженими м’язами залишатися в запропонованому положенні; але завдання це стало для нього ще важчим, коли, судорожно відкинувши назад голову, він опустив очі й на мить побачив Розалію, яку вів під руку Люс. Вона з усмішкою, але тільки мимохідь обернулася в його бік і потім, розмовляючи зі своїм кавалером, загубилась у натовпі. Він чув також, як хтось поблизу сказав:

– А прекрасна-то Венера весь час ходить із цим багатим фламандцем чи як його там, фрісландцем, чи що! Втім, хлопчина непоганий собою, і вона, певно, думає: «Гарний і багатий молодець, – можна і справді під вінець!»

Як тільки Еріксон скинув із себе змій і звільнився, він заметушився по всьому будинку, випрошуючи у знайомих бенкетників непотрібні їм частини одягу. Вельми дивно одягнений чи то єпископом, чи то мисливцем, чи то дикуном, він шукав зниклих і знайшов їх у великому колі, в якому об’єдналися сподвижники Вакха, почет Венери і мисливці. Він не був ревнивим і соромився навіть думки про те, що може коли-небудь приревнувати, – адже всякі ревнощі, обґрунтовані й необґрунтовані, однаково підривають гідність, якої потребує справжня любов. Він знав тільки, що на світі все можливо і великі наслідки часто виникають від малого упущення, яке все змінює. Крім того, він у цей час іще не був упевнений, чи виявляти спокій або тривогу, тому що не знав, який із цих двох способів поведінки скоріше міг образити Розалію. Адже якщо вона не відмовлялася так відкрито приймати залицяння голландця і при цьому таїла особливі наміри, то й Еріксон мав потрудитися зрозуміти її дії.