Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І я бачу ще одного славного чоловіка, легенда про якого мене особливо зворушила, Себастьяна Лінденаста, що крокував серед карбувальників по міді. Мідні посудини та чаші його роботи були такі майстерні та розкішні, що імператор подарував йому привілей золотити свої вироби, – більше ніхто цього робити не смів. Яке прекрасне таке спілкування між робочою людиною та головою нації, яке прекрасне це виключне право підносити простий метал, унаслідок благородства наданої йому форми, в достоїнство золота!

Біля них я бачу ще Фейта Штоса, людину дивовижно суперечливої натури. Він вирізав із дерева таких чарівних мадонн і янголят і потім так чудово вкривав їх фарбами і прикрашав золотистим волоссям і коштовним камінням, що тодішні поети натхненно оспівали його твори. При цьому він був поміркований і тихий чоловік, не пив вина і старанно працював, створюючи все нові дуже гарні зображення для вівтарів. Але ночами він так само старанно виготовляв фальшиві асигнації, щоб примножити своє добро. Коли він попався на цьому, йому публічно прокололи розпеченим прутом обидві щоки. Аж ніяк не зломлений такою ганьбою, він спокійно дожив до дев’яноста п’яти років і займався, крім іншого, вирізанням рельєфних мап місцевостей із містами, горами та ріками, а також писав фарбами та гравірував на міді.

А тепер, як досконалий і класичний представник епохи, показався, під скромним ім’ям ливарника жовтої та червоної міді, Петер Фішер з п’ятьма синами, майстрами блискучої бронзи. Із прекрасною кучерявою бородою, у круглій фетровій шапочці та шкіряному фартуху, він нагадував самого Гефеста. Доброзичливий погляд його великих очей мовби сповіщав, що йому вдалося усипальницею Зебальда створити собі нетлінний пам’ятник, свідчення багаторічних зусиль – осяяна відблиском Стародавньої Греції оселя багатьох скульптурних фігур, які в світлій залі охороняють срібну труну святого. Так і сам майстер жив зі своїми п’ятьма синами і з усіма їх дружинами і дітьми в одному будинку і в одній майстерні, серед блиску нових робіт.

Людина, що захоплювала мене навряд чи меншою мірою, крокувала із загоном каменярів і теслярів. Це був Георг Вебер, настільки величезний і могутній, що на його сірий одяг знадобилося, мабуть, дуже багато ліктів сукна. Це був справжній винищувач лісів. Разом зі своїми працівниками, яких він підбирав серед таких же рослих і сильних людей, як сам, разом із цією раттю гігантів він орудував деревами та балками так розумно і майстерно, що не знав собі рівних. Він був також упертий борець за народ і під час Селянської війни робив повстанцям гармати з деревних стовбурів. За це йому в Дінкельсбюлі мали відсікти голову. Одначе нюрнберзький магістрат звільнив його, взявши до уваги його високу майстерність, і призначив міським теслярським майстром. Він будував не тільки красиві й міцні крокви та зруби, але також млинові кола, підйомні машини, величезні вантажні вози, і під могутньою його черепною коробкою народжувались ідеї, що дозволяли долати будь-яку перешкоду та піднімати будь-який тягар. При всьому тому він не вмів ні читати, ні писати.

Так змінювалися, представляючи цілу епоху, групи виразних фігур, учасників справжнього життя, що пішло в минуле, – поки ця частина ходи не закінчилася цехом живописців і скульпторів і появою Альбрехта Дюрера. Перед ним виступав паж із гербом, де на блакитному полі виднілися три маленькі срібні щити. Цей герб було надано Максиміліаном великому майстрові як представнику всього світу мистецтв. Сам Дюрер ішов між своїм учителем Вольґемутом і Адамом Крафтом. Власні біляві локони виконавця були розділені проділом посередині й спадали на широкі, вкриті пухнастим хутром плечі, як на відомому автопортреті, й він із вишуканою гідністю підтримував урочистість покладеної на нього ролі.

Після того як пройшли всі, хто будує і прикрашає місто, перед глядачами з’явилося, можна сказати, саме місто. Хвацький прапороносець у супроводі двох бородатих алебардистів проніс великий прапор. Він був у пишному костюмі з прорізами та високо тримав розмаяне полотнище, гордо впершись у стегно лівою рукою, стиснутою в кулак. За ним ішов войовничий комендант міста в червоно-чорному камзолі й у латах. Голова його була покрита широким беретом, над яким гойдалося пір’я. Позаду нього йшли бургомістр, синдик і члени муніципалітету, серед них – безліч шанованих в усіх німецьких землях видатних людей, і, нарешті, святкові ряди родовитих громадян. Шовк, золото та коштовне каміння виблискували тут в безмірній кількості. Торгові патриції, чиї товари пливли по всіх морях, чия стійкість і доблесть виявили себе при захисті міста ними ж відлитими знаряддями і чиї загони брали участь у війнах держави, перевершували середнє дворянство пишнотою та багатством, так само як одностайністю та гідністю постави. Їхні дружини і дочки рухалися, шурхочучи, як великі живі квіти, деякі – в золотих сітках і чіпцях на красиво заплетеному в коси волоссі, інші – в капелюшках із розмаяним пір’ям; у одних шия була оповита найтоншої тканиною, у інших плечі були оголені та обрамлені дорогими хутрами. У цих блискучих рядах ішло кілька венеціанських синьйорів, а також художників, які зображували гостей і мальовничо куталися в іноземні плащі, пурпурні або чорні. Ці фігури відроджували в пам’яті славне місто біля лагуни та безкрайню далечінь, мальовниче узбережжя Середземного моря.