Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Вона почала принаджувати більше гостей, щоб мати можливість частіше запрошувати його і бачити за своїм столом. Крім того, вона спонукала його відрекомендувати їй своїх друзів. Таким чином, і я раз чи двічі бував у неї в будинку, причому мені вельми у пригоді стало те, що я, за бажанням матері, зберіг у хорошому стані свій недільний костюм. Але нашого голландського друга Еріксон не привів жодного разу – через альбом із замком, як він по секрету сказав мені. І я схвалив це з серйозною міною. Мені навіть здається, що я мав якесь фарисейське марнославство з приводу виявленої до мене переваги і вважав своєю заслугою те, що ні багатство, ні свобода, ні знання світу, ні які-небудь якості натури не заганяли мене в таке становище, коли б я міг довести мою доброчесність. Колишніх походеньок і Юдіф я зовсім не брав до уваги. У своєму житті я досяг тієї стадії, коли люди на тривалий час забувають свої так звані дитячі пустощі та з самовпевненою жорстокістю засуджують те, чого ще не зазнали.

Тепер, коли підготовлялося свято художників, відносини між Розалією й Еріксоном склалися так, що вона, мабуть, могла погодитися взяти в ньому участь як його добра знайома, подібно до того як приймають запрошення на бал.

Іншим шляхом ішов Люс, аби добути й собі партнерку для свята. У старовинній частині внутрішнього міста, на одній із маленьких бічних площ стояв вузький будинок, зведений із почорнілої цегли. Будинок був усього на три поверхи, кожен – завширшки в одне-єдине, щоправда, досить велике, вікно. Вікна були не тільки оздоблені красивими наличниками, але і по висоті пов’язані між собою орнаментом, який обрамляв потемнілі фрески. Таким чином, ця будівля являла собою невелику вежу або, скоріше, стрункий пам’ятник, які охоче споруджували самим собі зодчі минулих століть. Над вхідними дверима на позолоченому півмісяці стояла фігура Діви Марії з чорного мармуру, що досягала другого поверху, а біля входу було прикріплено старовинний дверний молоток у вигляді наяди, що сміливо зігнулася. На нижній фресці над першим вікном Персей звільняв Андромеду від дракона, над другим вікном святий Георгій рятував дочку лівійського царя від влади іншого дракона, а на полі гостроверхого фронтону був написаний архангел Михаїл, котрий, в ім’я Пречистої Діви, яка височіла над дверима, уражав списом якесь чудовисько. Багато років тому, коли люди з глузуванням руйнували або замазували свіжою фарбою пам’ятники, подібні до цього чарівного будиночка, якийсь скромний архітектор придбав його за невеликі гроші, потім дбайливо підтримував і залишив синові, посередньому портретисту, що, як видний чоловік, вважався запасним у королівській гвардії. Тепер у цьому старому будинку жила вдова кінногвардійського живописця з дочкою; крім маленької пенсії, вона отримувала щорічно певну суму за те, що без дозволу не продавала будинку, нічого не руйнувала й не змінювала на фасаді.

Дочка, на ім’я Агнеса, і була прообразом останнього малюнка в альбомі Люса, цінителя краси, який спочатку оглядав будинок зовні, а потім, обходячи внутрішні приміщення, відкрив коштовність, яка містилася в цій скриньці. Мати була берегинею не тільки краси свого дітища і будинку, але також і своєї власної, що сяяла на великому, в натуральну величину портреті, написаному її покійним чоловіком і повелителем. Увінчана високим гребенем, з трьома локонами, що спадали на щоки, красуючись у шлюбному вбранні, вона панувала в невеликій кімнаті, де перед портретом стояли дві рожеві воскові свічки, жодного разу ще не запалювані. Незважаючи на плоский і слабкий живопис, колишня краса заявляла про себе; втім, прекрасне обличчя здавалося не надто натхненним, що могло або бути наслідком невміння художника, або вірно відображало характер цієї жінки. Проте завдяки портрету вона все ще панувала над будинком, і варто було їй мимохідь кинути погляд на своє зображення, як вона відкидала думку про те, що дочка перевершує її вродою. Ці погляди повторювалися протягом дня з такою ж регулярністю, як умочання пальців у посудину зі святою водою, що стояла біля дверей кімнати. Що ж до душі, яка поступово покидала старіючу жінку, то вона знову виявилася в дочки, щоправда, смутно, тихо і невиразно, що цілком відповідало тілесній оболонці, в якій вона перебувала.

Коли Люс, завдяки своєму такту і приємним манерам, зробився в цьому будинку настільки своїм, що міг намалювати дівчину, – спершу не на сторінці відомого нам альбому, а у збільшеному масштабі, на особливому аркуші для етюдів, – він не знайшов у собі мужності, щоб пройти весь звичний цикл, і справа обмежилася єдиною замальовкою в альбомі, яку він любовно і ретельно переніс із етюду. Іноді він проводив у цьому будинку вечір, траплялося – запрошував матір і дочку в театр або розважальний сад, і хоч де б вони з’являлися, рідкісна зовнішність Агнеси приваблювала до неї таку загальну і доброзичливу увагу, що потім не чути було ніяких пересудівв. Усі її спокійні рухи були прості, природні й тому сповнені грації. Коли з нею заговорювали про що-небудь приємне для неї, очі її блищали і в них світилася та щирість і довірливість, яка буває в очах юної сарни, що не зазнала жорстокого поводження. І так вийшло, що Люс, замість того щоб зав’язати одну зі своїх звичних любовних інтрижок, мимоволі вступив із цією сім’єю в поважні й більш серйозні стосунки, що поступово стали для нього невідомою раніше потребою. Його збентеження посилювалося, коли мати, в намірі звеличити чесність своєї дочки, починала за відсутності Агнеси розповідати про те, що вона ніколи не була здатна, хоча б жартома, навіть на найменшу брехню; змалечку вона сама повідомляла про свої проступки, притому з таким спокоєм і навіть цікавістю щодо наслідків, що покарання уявлялося неможливим або зайвим. У таких випадках мати, щоб самій не здатися нерозумною, не могла, за своїм характером, обійтися без натяку, що її дочка, можливо, не відзначається особливою глибокодумністю, зате прямодушна і завжди щира. Але Люс уже знав, що Агнеса розумніша за матір, хоча сама вона цього ще не усвідомила. Перевершувала вона матір і багато в чому іншому. Він зауважив, що Агнеса дає раду домашнім справам швидко, безшумно, ніколи нічого не ламаючи, тоді як мати без кінця бігає туди й сюди і її метушня супроводжується чималим шумом, частенько закінчуючись дзвоном розбитого посуду. У таких випадках дочка зазвичай вимовляла кілька слів – або на виправдання матері, або їй на втіху, причому це зауваження, висловлене як витончений жарт, в той же час звучало глибокою серйозністю. Одначе духовні якості й сутність цього створіння залишалися Люсу невідомими, і коли його вітали з приводу зробленої ним знахідки та заявляли, що з Агнеси вийде найчудовіша дружина для митця, яку тільки можна знайти, тиха, гармонійна, що являє собою невичерпне джерело досконалої пластики, він хитав головою і говорив, що не може ж він одружитись із грою природи!