Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Втім, наша посередницька місія одного прекрасного дня стала зайвою і в той же час увінчалася відмінною нагородою, – це сталося, коли весь різноманітний світ художників об’єднався для святкування Масляної, що наближалася. Було задумано велику парадну ходу, яка дала б картину пишноти згаслої епохи, але за допомогою не полотна, пензля та різця, а живих людей. Передбачалося відтворити старий Нюрнберґ, наскільки його можна було зобразити при посередництві рухомих людських фігур, відтворити його таким, яким він був під час «Останнього лицаря», імператора Максиміліана Першого, який улаштовував тут святкування і нагороджував почестями та дворянським гербом свого кращого сина Альбрехта Дюрера. Ідея ця виникла в голові однієї людини, і її негайно підхопили вісімсот юних і старих служителів мистецтва всіх рангів. Її, як цінну сировину, обробили з таким старанням, ніби йшлося про створення шедевру для нащадків; у ході діловитої та всебічної підготовки склалася атмосфера веселощів і товариськості. Щоправда, її затьмарила радість самого свята, і все ж вона збереглася в нашій пам’яті в усій своїй живій розкоші.

Парадна хода розпадалася на три головні колони. У першій із них були нюрнберзькі бюргери, представники мистецтва та ремесел, у другій – імператор із князями, імперськими лицарями і воїнами, а в третій – старовинний маскарад, улаштований багатим імперським народом на честь вінценосного гостя. У цій останній частині, яку справедливо можна було б назвати «сном уві сні», ми троє і вибрали місця для себе, щоб подвійно фантастичними фігурами рухатися разом з іншими тінями минулого.

Серйозність і врочиста пишність відзначали з самого початку цю затію, не виключали участі жіночої статі: дружини, дочки, наречені художників і їх подруги з інших верств суспільства готувалися до святкового маскараду, а для чоловіків було далеко не найменшим задоволенням розпоряджатися цією важливою справою і, керуючись книгами із зображенням старовинних костюмів, стежити за тим, щоб оксамитові та золоті тканини, важка парча і найлегший тюль були належним чином скроєно та зшито по струнких фігурах, щоб волосся було як слід заплетене або розсипане, щоб капелюхи з пір’ям, берети, чіпці та чепчики набули вишуканої форми та необхідного стилю й добре сиділи. У числі цих щасливців були і мої друзі Еріксон і Люс, кожен із них ішов по своїй доріжці любові.

Для щорічної лотереї, влаштованої з приводу виставки картин, Еріксон продав один зі своїх маленьких ландшафтів, і його виграла вдова значного пивовара; вона, власне, не вважалася покровителькою мистецтв і брала участь у таких речах лише з огляду на громадський обов’язок, який, на її думку, лежав на заможних людях. Виграні таким способом предмети часто збувалися потім за безцінь настирливим торговцям, і в таких випадках художники намагалися дістати назад свої твори, щоб самим заробити на цій справі. Еріксон теж учинив таку спробу і сподівався придбати картину за помірною ціною, щоб удруге продати її і тим самим позбутися цього разу мук творчості, пов’язаних із задумом і написанням нового маленького твору. Бо художник був скромний і не вважав, що існування світу залежить від його старанності. Тому він негайно відвідав даму, що виграла картину. І ось він опинився у вестибюлі особняка, солідна краса якого підтверджувала чутки про багатство покійного пивовара. Стара служниця, якій йому довелося пояснити мету своїх відвідин, одразу ж повернулася з відповіддю, що господиня охоче відступає йому картину, але що він має прийти за нею іншого разу. Будучи не дуже чутливим до такого нехтування, Еріксон з’явився вдруге і втретє. Він дещо образився і навіть розсердився лише тоді, коли служниця нарешті повідомила йому, що некваплива дама продасть картину за чверть зазначеної ціни і має намір витратити цю суму на бідних. Пан художник, повідомила вона, щоб більше не обтяжувати себе, може завтра ж з’явитися, захопивши з собою гроші. Мій друг втішився перспективою тепер принаймні на три місяці звільнитися від необхідності писати і, придивляючись до погоди, яка, як він сподівався, дозволить йому вирушити на полювання, вчетверте подався в дорогу.

Стара служниця, обминути яку було неможливо, ввела його в невелике службове приміщення і просила постояти там, поки вона сходить за картиною. Але її ніде не могли знайти. Слуги у все зростаючій кількості – куховарка, покоївка, двірник, кучер – бігали по будинку і шукали на кухні, в погребі, у коморах і каретному сараї. Зрештою шум цей привернув увагу вдови. Судячи з маленької картини, вона очікувала побачити такого ж маленького і убогого автора; коли ж перед нею постав могутній Еріксон, чиє золотисте волосся, виблискуючи, падало на широкі плечі, вона сильно збентежилася, тим більше що він спочатку спокійно всміхнувся, а потім почав дивитися на неї твердим, відкритим поглядом, як на прекрасне видіння. Вона і справді заслуговувала на тривале споглядання. Років двадцяти чотирьох, не більше, вона пашіла здоров’ям і свіжістю, мала чудову, гармонійну статуру, шовковисте каштанове волосся і всміхнені карі очі – з усією справедливістю її можна було порівняти з Афродітою, про що добре знала сама володарка цієї краси, належним чином стежачи за своєю зовнішністю.