Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я зрозумів його лише наполовину, бо був упевнений, що все ж таки працював, і так йому і сказав:

– Справа ось у чому, – відповів він. – Геогностичного ландшафту, який ви хочете зобразити, ви ніколи не бачили і, б’юся об заклад, ніколи не побачите. Ви садовите в нього дві фігури, за допомогою яких ви, з одного боку, славите історію світобудови і творця, з іншого – висловлюєте свою іронію. Це гарна епіграма, але не живопис. І, нарешті, це можна легко помітити, ви самі навіть не в змозі виконати ці фігури, принаймні тепер, і, отже, ви не в змозі надати їм того значення, яке ви дотепно вигадали. Таким чином, уся ваша затія висить у повітрі! Це гра, а не праця! Одначе досить про це, і дозвольте сказати вам, що свою проповідь я спрямовую не проти всієї течії. Якщо розглядати ваші речі самі по собі, то вони навіть тішать мене, як контраст до моїх. Всі ми не більше як дуалістичні дурні, хоча би з якого б боку ми підступали до нашого завдання. Що тут у вас за череп? Він не препарований. Ви що ж, викопали його з могили?

Люс вказав на череп Альбертуса Цвіхана, що лежав у кутку кімнати.

– Він теж належав дуалістові в деякому розумінні, – відповів я і, коли ми вийшли, я в кількох словах розповів історію про двох жінок і про те, як бідолашний Альбертус метався від однієї до іншої.

– Ось я й кажу, – розсміявся Люс, – будемо пильно глядіти, щоб нам не провалитися між двома стільцями!

Ми блукали втрьох до глибокої ночі й попрощалися, вирішивши часто зустрічатися. Цей намір здійснився; незабаром ми стали близькими друзями і скрізь показувалися разом.

Те, що наші рідні землі, які прилягали до північного, західного та південного кордонів колишньої імперії, були віддалені одна від одної, скоріше пов’язувало, ніж роз’єднувало нас. Ми були пройняті внутрішнім усвідомленням спільності походження, але, опинившись біля великого центрального вогнища сім’ї народів, потрапляли в становище далеких родичів, яких у штовханині гостинного будинку ніхто не помічає; сівши в коло, вони починають довірливо судити про те, що їм сподобалось, а що – ні. Щоправда, у кожного з нас, без будь-якої на те провини, були вже ті чи інші упереджені думки. У той час Німеччиною настільки безглуздо і невміло управляли її тридцять чи сорок господарів, що по інший бік її кордонів поневірялися натовпи вигнанців і просто-таки навчали іноземців гудити й ганити свою німецьку батьківщину. Вони пускали в обіг глузливі слівця, які до цього не були відомі сусідам і могли народитися тільки всередині обмовлюваної країни. А позаяк іронію над самими собою (адже, по суті, це явище зводилося саме до перебільшення такої іронії) поза Німеччиною мало розуміють і цінують, іноземець потроху починав сприймати паскудні жарти за чисту монету й учився самостійно вживати їх і зловживати ними, тим більше що таким шляхом можна було украстися в довіру нещасних, які, в своєму незнанні світу, очікували від нових друзів допомоги та підтримки. Кожен з нас чув такі речі й запам’ятовував їх. Проте з часом дружні бесіди привели нас до висновку, що емігранти й ті, хто залишився вдома, завжди люди різні та що для справжнього знайомства з характером народу потрібно відвідати його біля його власного вогнища. Народ терплячіший, тому й кращий за відщепенців, і стоїть він не нижче, а вище їх, незважаючи на те, що справляє протилежне враження, яке врешті-решт завжди вміє розсіяти.

Якщо ми тепер заспокоїлися на цей рахунок, то натомість нас почала мучити інша біда, а саме відмінність між Півднем і Північчю. Сім’ї народів і братства за мовою, які разом мають становити одне ціле, щасливі, якщо у них є чим уражати і колоти одне одного, бо тут, як усюди в природі, відмінність і різноманіття створюють міцні зв’язки, і все те, що нерівне, але родинне, виявляється тісніше об’єднаним. Проте ж закиди, якими ми, жителі Півночі і жителі Півдня, обсипали одне одного, були грубо образливі; жителі Півдня заперечували у мешканців Півночі серце та м’якість почуттів, а мешканці Півночі у жителів Півдня – одухотвореність і розум, і хоч якою була необґрунтованою ця традиційна неприязнь, в обох половинах країни зустрічалося мало тямущих людей, які зуміли б піднятися вище за неї, і, в усякому разі, лише у небагатьох вистачало мужності припиняти в своєму середовищі такі заїжджені розмови. Щоб створити хоча б для себе той ідеальний стан, якого не було насправді, ми дали один одному слово щоразу, коли випаде нагода, виступати в ролі людей неупереджених, однаково – чи був присутній при суперечці один із нас, чи вся компанія, і твердо захищати ту сторону, яку ми вважали скривдженою. Іноді нам вдавалося поставити противників у глухий кут або навіть викликати доброзичливий поворот. А бувало – нас самих відносили до тієї чи іншої категорії і, залежно від походження, називали чесними простачками і тюхтіями або ж причепами і великорозумними голодранцями. Але оскільки це аж ніяк не засмучувало нас і навіть пробуджувало в нас веселощі, то принаймні різкий тон бесіди зм’якшувався, і досягалося відносне примирення.