Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Ми по кілька разів переходили від однієї картини до іншої, а в проміжках я іноді барився перед тією чи іншою з них і не міг вставити ні слова в розмову, а тільки мовчки віддавався тому враженню, що його така безсумнівна сила справляє на здивованого споглядальника. Еріксон же, що обробляв свою вузьку і скромну ниву, перепробував і перевідав стільки, що міг висловлюватися з легкістю й розумінням. Часто він казав, що розуміє в мистецтві рівно стільки, щоб стати пристойним любителем або колекціонером, якщо фортуна збагатить його, і за цю ціну він готовий негайно повісити палітру на цвях. Дійсно, він добре судив про старий та новий живопис і цінував той і інший, на відміну від багатьох художників, які ненавидять, зневажають або просто не розуміють усього, що не відповідає їх напрямку. Втім, така войовнича обмеженість багатьом необхідна, якщо вони хочуть утриматися на тому місці, яке вони єдино здатні посідати, позаяк домагання і покликання поєднуються рідко. На такі слова Люс іноді заперечував, що й справді час від часу той чи інший художник має відходити від практичної роботи, щоб, перейшовши в коло знавців, тим сприяти його оновленню. Професійні критики, звичайно, корисні для логічного та хронологічного, графічного та біографічного підходу, для літературного фіксування того, що вже набуло непорушних форм; перед обличчям сучасного, оскільки воно виступає як нове або несподіване, вони зазвичай безплідні та безпорадні; перші оцінки завжди мають виходити з кола художників, і тому вони здебільшого упереджені. А критики, подолавши першу розгубленість, розвивають упередженість далі, поки предмет суперечок не відійде в минуле; тоді його можна буде з переконливістю віднести до тієї чи іншої категорії. Прикра справа! Він знав художників, які блаженної пам’яті Рафаеля називали «неприємним хлопчиною» і при цьому неймовірно пишалися своєю лютою критичною сверблячкою. Зустрічалися йому й такі професори, що читали курси лекцій, але не вміли відрізнити на старовинних картинах справжню металеву позолоту від намальованого золота і взагалі в технічному відношенні стояли на рівні дітей або дикунів, які тінь від носа на портреті вважають за чорну пляму.

Я і сам уже помітив давніше, що Люс пройшов своєрідну школу у великих італійців, не намагаючись, одначе, наслідувати їх у неможливому, тепер же я дізнався, що раніше він навчався мистецтву суворого німецького малюнка, причому в упевненому володінні олівцем і вуглем він майже зрівнявся зі знаменитим своїм учителем, а фарбу вважав більш-менш неминучим злом. Але після багаторічного перебування в Італії він повернувся зовсім перетвореним і на свою колишню манеру дивився зверхньо. Коли про це зайшла мова і Еріксон висловив жаль, що Люс нехтує благородний німецький малюнок, який з певного погляду становить незамінне надбання й особливість нації, той зауважив:

– Ну от іще! Хто добре пише фарбами, той уже напевно вміє малювати і впорається з будь-яким сюжетом! До речі, я іноді працюю і в цьому стилі, але тільки для власної розваги.

Він приніс досить великий альбом із чудового паперу, оправлений у шкіру та зі сталевим замком. Він відімкнув його ключиком, що висів на ланцюжку від годинника, і нам розкрився, аркуш за аркушем, цілий світ краси і в той же час кпини з неї; такі протилежності рідко вживаються разом. То була історія декількох любовних захоплень, пережитих Люсом і замальованих ним в альбом найтоншим олівцем і в найсоліднішому німецькому стилі. Можна було уявити собі, ніби Дюрер і Гольбейн, Овербек або Корнеліус ілюстрували «Декамерон» і відразу ж підготували малюнки для різця гравера. Кожен епізод, у залежності від того, скільки він тривав, займав більшу або меншу кількість аркушів. Кожен починався зображенням жіночої голівки та кількома його варіантами в різному трактуванні. Потім випливала вся фігура красуні, яку художник уперше побачив десь на ринку, в церкві чи в громадському саду. Далі розвивалися знайомство і ставлення до героя, незмінно – до самого Люса, любов тріумфувала перемогу, а після починався спад – у сценах сварок, епізодах односторонньої або обопільної зради, до неминучого розриву, який супроводжувався або раптовим вигнанням нібито абсолютно пригніченого героя, або комічною байдужістю обох сторін. Окремі фігури краль, які надули губки або плакали, здавалися воістину крихітними пам’ятками витонченого та суворого стилю. Пасмо волосся, що вибилося, складки на сукні, що зісковзнула з плеча, незмінно посилювали враження схвильованості, подібно до того як надірване вітрило судна, полощучись, свідчить про перенесену бурю. Важко було зрозуміти, чи зображувала ці трагічні епізоди дбайлива, співчутлива рука, чи у створенні їх брала участь затаєна іронія. Зате деякі інші героїні сяяли доброчесністю, і на вершині свого тріумфу вони здавалися прекрасними, як міфологічні богині.