Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Після цього він швидко змінив своє рішення. Як непідкупний і вдумливий критик, він розглянув усе, на що був здатний, і по зрілому міркуванні дійшов висновку, що може писати дуже прості пейзажі в найдрібнішому масштабі, оживляючи їх обережно розташованими фігурами, і що такі картини не будуть позбавлені певної принади. Не вагаючись, узявся він за цю справу і працював чесно та сумлінно. Замість того щоб із легкістю фабрикувати фальшиві ефекти й випускати манірно модну мазанину, яка, так би мовити, сама лягає на полотно, він, як справжній джентльмен, залишався вірний правилам ґрунтовної підготовки та ретельного виконання, й тому кожна нова картинка вимагала від нього чималої праці. На щастя, справа рушила. Перший же виставлений ним твір було невдовзі продано, і минуло трохи часу, а колекціонери, що вважалися тонкими знавцями, почали вже шукати нагоди придбати так звані «Еріксони» за хорошою ціною.

Такий «Еріксон» містив приблизно ось що: на передньому плані – світлий піщаний берег, кілька стовпів огорожі, увитих повзучими рослинами, на середньому плані – квола берізка, а далі – широкий плоский горизонт, скупі лінії якого були розумно розраховані та, в поєднанні з простою передачею повітря, створювали те загальне приємне враження, яке справляла така маленька штучка.

Але, хоча Еріксона визнавали, таким чином, справжнім художником, це не породжувало в ньому ні зарозумілості, ні жадібності. Як тільки його матеріальні потреби бували задоволені, він кидав пензлі й палітру і вирушав у гори, де так близько зійшовся з любителями полювання, що його навіть запрошували, коли збиралися йти на ведмедя. Так, далеко від міста, він і проводив більшу частину року.

Цей славний хлопчина, який сам не вважав себе майстром, цілком у дусі своїх звичаїв і характеру, не перешкоджав мені, прислухаючись до його промов, вловлювати деякі маленькі таємниці ремесла.

– Ну, досить! – раптово вигукнув Еріксон. – Так ми далеко не заїдемо! Давайте, до речі, захопимо з собою по дорозі одного колегу, в якого ви побачите дещо краще, звичайно, якщо нам пощастить! Знаєте ви голландця Люса?

– Чув про нього, – відповів я. – Це, здається, той дивак, про роботу якого нічого не відомо? Який нікого не пускає до себе в майстерню?

– Мене-то він пускає, бо я ж не художник! Вас пустить, можливо, теж, тому що ви ще нічого не вмієте і взагалі невідомо, чи вийде з вас художник. Ну, ну, не кокошіться: що-небудь із вас вийде, і навіть уже вийшло! А в Люса, слава Богу, немає потреби працювати: він багатий і може робити все, що забажає. Але бажання в нього мало – він майже нічого не робить. Зрештою, він теж не художник, адже не можна ж так називати людину, яка насправді не пише. Йому треба б давати собі розрядку, подібно до Леонардо, який жбурляв монети в купол собору!

Я допоміг йому швидко помити пензлі, які він завжди тримав у такому зразковому стані, що і тепер перевірив, чи достатньо ретельно я поставився до справи.

– Не можна писати гноєм, якщо хочеш дати чистий тон! – сказав він. – Той, у кого знаряддя роботи загиджені та хто змішує непоєднуване, схожий на кухаря, що тримає щурячу отруту між прянощами. Втім, пензлі чисті, благослови вас небо! З цієї точки зору вас можна назвати бездоганним! У вас хороша мати… Або, можливо, її вже немає серед живих?

Пройшовши кілька вулиць, ми вступили в резиденцію таємничого голландця, обрану таким чином, що вікна просторого поверху, де мешкав лише він, дивилися на вільний горизонт і відкрите небо, самого ж міста зовсім не було видно, не беручи до уваги двох-трьох будівель благородної архітектури та великих груп дерев. Якщо стояти в цій частині міста просто на землі, перед очима буде тільки не закінчена забудовою околиця з дощаними стінами, старими бараками та купами будівельних матеріалів. Тому вікна пана Люса, звідки було видно тільки прекрасні будівлі та сади, що купаються в золотому світлі, здавалося, було вишукано суворим смаком. В усякому разі, враження від блискучої перспективи за великими вікнами подвоювалося навмисною простотою та гармонійністю в оздобленні кімнат.

На мій подив, Люс, який люб’язно зустрів нас, зовсім не відповідав звичайному уявленню про голландців. У цього стрункого темноволосого та чорноокого чоловіка років двадцяти восьми був сумний, мало не меланхолійний погляд, і гарні губи його складалися в сумну усмішку. Ще більше здивувало мене, що в кімнаті, де ми перебували, ніщо не говорило про заняття її господаря мистецтвом; вона скоріше нагадувала кабінет ученого або політичного діяча. На великих завішених полицях стояла ціла колекція книг, серед яких, як я пізніше дізнався, було чимало бібліографічних раритетів і перших видань. По стінах висіли не картини або етюди, а географічні мапи, на столі лежав стосик журналів різними мовами, а за широким письмовим столом Люс, мабуть, щойно працював.