Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Там чекала матінка, яка приготувала востаннє маленьку спільну трапезу; обідати їй уже належало на самоті. Ранкове сонце наповнювало кімнату своїм світлом, і, поки ми сиділи за столом, обмінюючись уривчастими зауваженнями, ніби відчужені тишею, я розглядав прості білі фіранки, старі панелі стін, домашнє начиння так, наче більше не сподівався їх побачити. Сніданок був дещо щедріший звичайного, головним чином щоб я не зголоднів у найближчі ж години і не мусив витрачати гроші, а крім того, матінка збиралася харчуватися надлишками сніданку ввесь наступний день, – сьогодні вона не хотіла куховарити ще й для себе. Коли вона мимохідь згадала про це, я дуже зніяковів і хотів заперечити, що вона не мусить так робити, щоб мені не везти з собою настільки сумне враження. Але я не вимовив ні слова, бо не звик до таких висловлювань, а мати в цей час підшукувала слова, щоб звернутися до мене з тими останніми умовляннями, які зазвичай лежать на обов’язку батька. Але, не знаючи ні більш віддаленого світу, ні діяльності та способу життя, що чекали мене, а в той же час добре відчуваючи, що з моїми переживаннями та сподіваннями щось негаразд, – хоча їй важко було це довести, – вона зрештою обмежилася коротким проханням, щоб я не забував Бога. Це загальне побажання, яке, щоправда, охоплювало і висловлювало все, що вона могла сказати мені, який носив у собі незайману віру та побожне почуття, я сприйняв із мовчанням, яке саме по собі вже знак згоди. Тут якраз у швидкому чергуванні зазвучали церковні дзвони, і тому це залишилось останнім, що було сказано між нами, бо настала мить, коли мені пора було йти. Я підхопився, взяв плащ і сумку і на прощання подав матері руку. Виходячи з дверей і бачачи, що матінка хоче піти мене проводжати, я м’яко відтіснив її назад, причинив двері і поспішив на поштову станцію. Через кілька хвилин я вже сидів у важкому, запряженому п’ятьма кіньми швидкому диліжансі, який щоранку з гуркотом котився погано вимощеними вулицями гірського міста.

Годин п’ять по тому ми проїжджали по довгому дерев’яному мосту. Висунувшись із дверцят, я побачив унизу плин могутньої ріки. Її світло-зелена вода, відображаючи молоде листя буків, які вкривали берегові схили, і глибоку синяву травневого неба, мінилася такими дивовижними синьо-зеленими відблисками, що все це здалося мені якимось дивом, і лише після того, як чарівне видовище незабаром зникло й сусіди сказали: «Це був Рейн!» – серце забилось у мене сильними поштовхами. Адже я перебував на німецькій землі і відтепер міг і навіть зобов’язаний був говорити мовою тих книг, які направляли мою юнацьку освіту й надихали мої найулюбленіші мрії. Хоча весь хід історії і змушував забути про це, але, по суті, я лише перейшов із однієї області стародавньої Алеманії в іншу, з однієї частини старої Швабії в іншу частину старої Швабії, і тому чудове мерехтіння синьо-зеленого полум’я рейнських вод здавалося примарним привітом таємничого чарівного царства, в яке я вступав.

Втім, мені судилося несподіваним чином прокинутися від мрій, а моїй подальшій поїздці – перетворитися на дуже неприємну мандрівку. Біля першого ж підгону на землі сусідньої держави була й митниця із князівським гербом і короною, і, хоча багаж інших мандрівників був ледь розкритий і перевірений вельми поверхово, моя незграбна скриня привернула особливу увагу чиновників. Те, що ми напередодні так ретельно упаковували, було безжально викинуто назовні, аж до книг, що лежали на самому дні, які митники перегортали з подвоєним старанням. Так з’явився на світ і череп бідолашного Цвіхана, що теж викликав цікавість, але вже іншу. І ось весь вміст скрині було розкидано по чужій землі. З холодною посмішкою войовничі стражі кордону спостерігали потім, як я квапливо та засмучено кидав свої пожитки назад і втрамбовував їх, щоб якось умістити знову, в той час як інші пасажири вже сиділи в новій поштовій кареті, а кучер стояв у мене над душею. Все ж він допоміг мені притиснути й зачинити кришку, але коли важку скриню нарешті забрали, на порожньому місці забілів череп, про який забули, – його не було видно за скринею. Втім, для нього й не знайшлося б місця. Тому я взяв його під пахву, вніс у диліжанс і всю частину шляху тримав на колінах, загорнувши в шарф, узятий із собою на випадок нічного морозу. Якесь природне почуття пристойності чи боязнь докорів совісті не дозволили мені просто викинути або де-небудь залишити цей незручний предмет, після того як я легковажно викрав його із кладовища, подібно до того як навіть пропащий негідник таки знаходить іще нагоду виявити, хоча б і найдивнішим чином, якусь частку людяності.